Але час неможливо заперечити, знищити чи проскочити повз його доскіпливий погляд. Він звівся на ноги. Розправив плечі. І здригнулися стрілки на циферблатах, замиготіло сузір’я цифр на електронних табло — хвилини змахнули крилами й несамовито полетіли вперед, за ними чітким злагодженим кроком рицарів-хрестоносців рушили загони годин, час знову заволодів світом.
Пів на третю ночі. Цього разу Юрій не став чекати світанку, аби піти. Тільки-но переконався, що Ештон стомлено заснула, тихенько вибрався з-під ковдри, вдягнувся й нечутно рушив до дверей. Щоправда, потім повернувся, щоб поцілувати її і подумки попрощатися. Розбудити не наважився. Завтра буде новий день. Він досі не уявляв, як чинитиме, щойно побачить її в операційній, але понад усе сподівався, що того дня зробить правильний вибір.
Коли ж за ним востаннє зачинилися двері, Ештон розплющила очі. Вона не спала. Їй так багато хотілося йому сказати, однак вона знала — не варто. Так буває, коли слова не здатні зарадити. Коли просто любиш.
Роздiл VIII
Знак скiнченностi
Прокинувшись наступного дня, Юрій уперше за багато років відчув моторошно-холодний, болючий і по-справжньому живий людський страх. Але злякався він не за себе. Цей страх приходить лише як насниться близька людина.
Уві сні йому примарилась Ештон. Мертвою.
Коли ж повернувся до тями, з дивним полегшенням побачив у своєму помешканні старого гендляра. Той сидів у кріслі посеред запилюженої кімнати, осяяний променями ранкового сонця, і розтирав свою кульгаву ногу, котра зазвичай щеміла на переміну погоди. Іншою рукою притримував стару рушницю, що стриміла навскоси поряд із просидженим кріслом, в якому він облаштувався. Це робило його схожим на вицвілого ковбоя з раритетних вестернів середини минулого століття, котрі досі час від часу демонструвалися в приватних ретро-кінотеатрах.
— Проспався? — непривітно глипнув на Юрія, підхопив рушницю, вправно звів спусковий гачок. — Вибачай, кави з круасанами нема.
— Добре, хоч ти є, — той повільно звівся з підлоги, подумки прогнав від себе скривавлені рештки нічних страхіть. Не одягаючись і не звертаючи увагу на зброю в руках непроханого гостя, попрямував до ванної.
— Роблю, що хочу, — старий не зводив із нього прицілу рушниці й чіпкого, доскіпливого погляду. — Хата моя, не забувай про це. І все, що в хаті, також моє.
— Скільки? — кинув Юрій звичне питання. Й не дочікуючи відповіді, переступив поріг ванної, грюкнув за собою дверима.
Гендляр важко здійнявся з крісла, посунув услід за ним, зупинився перед зачиненими дверима, сперся на рушницю, як на ціпок, прислухався.
— Знаєш, ти ніколи мені не подобався, — почав, щойно за дверима ванної зашелестів шум увімкненої води. — Але хату я тобі здавав. Бо в мене добре серце, та й гроші ніколи не завадять… Проте від сьогодні умови змінюються. Не треба грошей. Я знаю, хто ти. Якщо хочеш далі тирлуватися в моїй хаті, будеш надавати мені своє тіло в користування. Щомісяця, на один вікенд.
Юрій завмер під крижаними струменями води.
— Ну й що ти з ним робитимеш?
На якусь хвилину за дверима настала тиша. Вочевидь, гендляр неабияк засумнівався, чи розповідати заручникові про свої величні плани.
— Я спатиму з жінкою, — зрештою зізнався. — Власної в мене нема, тож я подамся в нічний клуб і знайду там найліпшу кралю. Білявку. Дам грошей, скільки скаже, і злягатимуся з нею цілісіньку ніч до світанку…
— А в своєму тілі чого ж не «злягаєшся»? — недобре всміхнувся Юрій, вимкнув воду й потягнувся за рушником. — Боїшся їй не сподобатись?
Гендляр зміряв зачинені двері неприязним поглядом.
— Я ділова людина. У мене серйозний бізнес, і він, щоб ти знав, процвітає… А коли твій бізнес процвітає, в тебе з’являються вороги. Усі хочуть мій бізнес, букмекерська контора — це тобі не абищо! Словом, ошукані клієнти відлупцювали так, що два місяці ходити не міг. Кістки з часом зрослися, а те, що поміж ніг… словом, там уже нічого не працює. Тож давай сюди тіло, або вимітайся!
Юрій вийшов із ванної. Він міг би легко розправитися з набридливим гендлярем і забути про нього раз і назавжди. Але не зробив цього.