— А навіщо чекати до вихідних? — раптом пристав на гендляреву пропозицію тимчасово помінятися з ним тілами. — Можна й сьогодні…
— У вівторок? — на мить розгубився старий.
— Тобі чимось не догодили вівторки? — підступно поцікавився Юрій. — Шкода, бо я знаю одну нічогеньку місцинку, де саме по вівторках збираються найрозкішніші шльондри. І всі як одна білявки…
У примружених од недовіри очицях старого спалахнув хтивий вогник:
— Сьогодні, то й сьогодні! — квапливо погодився він. — Тільки ж гляди, щоб завтра на ранок повернув мені тіло. У мене серйозний бізнес…
Юрій лише посміхнувся. Кожен жив про людське око у власному тілі, а грішити вибирався в чужому. І він зараз не був винятком. А кульгавий гендляр, сам того не сподіваючись, просто полегшив йому завдання.
Адже за годину мав розпочатися аукціон, на котрому піде з молотка тіло Ештон. Прийом заявок завершувався за сорок п’ять хвилин. Юрій знав: станом на сьогодні до корпорації надійшло триста двадцять сім заявок для участі в торгах. Він ще зачекав із півгодинки, й останньої миті аукціонники отримали триста двадцять восьму заявку — від такого собі Соломона Гоймана, що мав вісімдесят три роки, букмекерську контору, купу заощаджень у різних банках та поза ними (корпорація ретельно перевіряла платоспроможність потенційних замовників), а на схилі віку раптом надумав оселитися в жіночому тілі. Це неабияк розвеселило аукціонників, однак відмовити йому в реєстрації законних підстав вони не побачили.
І Соломон Гойман зухвало переміг у торгах, стрімко обігнавши при цьому інших триста двадцять сім претендентів, котрі один за одним посходили з дистанції, в тому числі й «зламаних сірників» та пихато-рейтинговий телеканал, що представляв інтереси осяйної Анжеліки Феллон…
Вправні аукціонники й тут не стримали посмішки: за тіло дівчини скупому гендляреві довелося викласти всі свої статки. Коли ж їх не вистачило (Анжеліка боролася до останнього), на його рахунок блискавично надійшли нові кошти, походження яких ніхто не знав. Але це не завадило корпорації прийняти їх. Однак своє дорогоцінне надбання покупець мав отримати лише наступного дня.
Юрія насторожило таке нововведення, проте вплинути на нього у чужому тілі він зараз ніяк не міг. Знову пригадався лихий вранішній сон. Та він рішуче спровадив з думок недобрі передчуття. Слід було діяти за планом. Тож за кілька годин після завершення аукціону біля воріт каторжної в’язниці штату Орегон зупинився червоний розхитаний пікап із перекошеними й забризканими грязюкою номерами. З-за керма вибрався той самий старий гендляр. Припадаючи на праву ногу, побрів до входу. Вартовий на першому контрольно-пропускному пункті глянув у список відвідувань на сьогодні, де було вказано, що до однієї з ув’язнених у спеціалізованому відсіку, призначеному для «потреб» корпорації «ТІЛО™», має приїхати старенький батько.
Змірявши Соломона Гоймана поблажливим поглядом, він перевірив у нього документи й впустив на територію. Там кволий гендляр пройшов усі стандартні процедури перевірок і дізнань, лише іноді озиваючись до працівників буцегарні старим добрим матюком, коли вже не озватися не було як, бо «стандартні процедури» передбачали неабиякі приниження (в тому числі й людської честі та гідності), тож мовчазна покора викликала б куди більше підозр.
Коли ж новий відвідувач постав перед очима кремезного охоронця, що обслуговував секцію Іванки, той не зміг приховати розчарування. Цигарки дивакуватого лікаря неабияк припали йому до смаку (іноді це було краще, ніж секс, та що там — навіть краще, ніж усі зустрічі випускників, разом узяті!), тож охоронець не виключав подальшої співпраці з Юрієм і дещо засмутився, побачивши замість нього незнайомого старого пердуна.
Цього разу Іванку заселили для побачення до тіла молодої, доволі привабливої дівчини. Але вивезли її в інвалідному кріслі — у дівчини не було ніг.
— Вони завжди знаходять нові способи знущань, — гірко всміхнулася Іванка, враз упізнавши Юрія. — У цього тіла відняті ноги, але я їх відчуваю…
Він так само посміхнувся їй у відповідь.
— Ну, то я теж сьогодні не виглядаю як містер Всесвіт.
— Ти зробив це заради мене? — здригнулася дівчина. — Щоб я не почувалася такою потворою у твоїх очах?..
— Ти ніколи не була мені потворою. Ніхто не здатен тебе нею зробити попри той біль, що вони тобі завдавали! Сьогодні це все скінчиться, — на мить він замовк, а потім, долаючи болісне відчуття провини, тихо промовив: — Я… кохаю тебе.