— Мене не пустять на літак. Я «дарувальник».
Ештон не зводила з нього вражених, розширених од відчаю очей. Тільки не це. Вона знала, що таймери «дарувальників» були першим, що ретельно перевірялося найновішими електронними сканерами на всіх кордонах і летовищах світу. Із таймером людина ставала невиїзною, гарантовано опинялася в пастці, стовідсотково віддавала тіло.
— Невже… невже нічого не можна зробити?..
Він лише сумно всміхнувся.
— Я спробую, — хоч розумів: навряд чи що вийде. Юрій сам брав участь у розробці останньої моделі таких таймерів, тож добре знав — його неможливо зупинити, від нього неможливо сховатися, переселитися, «втекти» до іншого тіла. Ставили його з допомогою ін’єкції уповільненої дії. Коли час спливав, таймер зупинявся і вивільняв у кров «дарувальника» смертельну дозу «техаського коктейлю». Навіть якщо Юрій опиратиметься, шансів вижити у нього не було — за мить пентотал натрію занурить його в глибокий сон, павулон спаралізує мускульну систему, а всемогутній хлорид калію зупинить роботу серцевого м’яза. І то неправда, що йому не болітиме, — той сон оманливий, Юрій просто не зможе поворухнутися чи сказати про біль, зате кожен його нерв зайдеться в несамовитій агонії, щойно венами й артеріями заструменить отрута. І тоді йому видасться, що його серце роздирають зсередини. Однак помре він не від раптової зупинки серця. Його вб’є больовий шок. А на місце пригоди за «джипіаресом» примчать «рятувальники» на фірмовому фургоні корпорації «ТІЛО™» і професійно висадять двері, щоб забрати тіло «дарувальника» для наступних трансплантацій…
Утім, Ештон необов’язково знати про таке, в її синіх, темно-волошкових очах досі жила надія, котрої Юрій не мав права відбирати.
— Обіцяй, що повернешся до мене, — ледь чутно попрохала вона. — Понад усе я хочу бути з тобою. І знаю, ти хочеш цього так само, як і я…
Він хотів цього навіть сильніше. Півжиття віддав би, аби решту своїх днів провести з цією жінкою.
— Обіцяю, що зроблю все, аби повернутися, — але більшого загадувати не смів. Нарешті йому по-справжньому, жагуче і відчайдушно схотілося жити, однак іще ніколи його шанси на порятунок не були настільки мізерними.
Клініку вони залишили на кремовому лімузині Анжеліки Феллон, що безбожно приваблював увагу й водночас відвертав підозри дорожніх патрулів. Щойно за лімузином опустилася важезна кована брама, весь маєток здригнувся й вибухнув вогнем. Юрій не лишив і каменя на камені від клініки «ТІЛО™», як і сказав.
Кожен, хто лишився всередині, загинув майже миттєво і безболісно. Це дало втікачам трохи часу — доки вони рахуватимуться серед убитих, можна було не боятися переслідувачів. Коли ж рятувальники ліквідують пожежу, а судмедексперти встановлять особи загиблих, шукати вже не буде кого.
Дорогою на летовище вони заїхали до непримітного готельчика в передмісті, аби забрати маленьку Іванку. І Ештон вкотре здивувала Юрія — дитину їм винесли Макс та Лео — одностатеве подружжя, що не викликало в нього нічого, окрім туманно-незбагненних підозр. Як завжди, хлопці були в доброму гуморі, привітно усміхалися, жартували. Схоже, вони допомагали їй від початку. На відміну від Юрія, вона все ще вірила в людей, і та довіра верталася їй у відповідь. Подумки він дав собі обіцянку: якщо виживе, теж спробує стати таким.
Слід було змінити машину. Роззирнувшись у дворі готелю, Юрій хотів було вкрасти чорний позашляховик когось із постояльців, але Макс та Лео зголосилися дати свою машину і навіть виявили бажання супроводжувати їх на летовище. Тож на парковку неподалік терміналів вони заїхали на стрімкій жовтогарячій «ламборджині», щоправда, цього разу із піднятим верхом. Юрій намірився вийти з машини, щоб попрощатися з Ештон й посадити її на літак, однак Лео зупинив його:
— Не ризикуй, друже, хай краще Макс.
Чорнявий мав рацію — примітна зовнішність Юрія могла одразу привабити увагу стражів правопорядку, а це означало кінець не лише для нього, але й для Ештон.
Мить повагавшись, він кивнув. Потому хлопці вийшли з машини, аби дати їм попрощатися. Юрій не знав, що сказати. Слів не було, лише затамовані, сховані в найпотаємнішому закутку душі почуття. Ештон теж мовчала. Тож він просто обійняв її і не випускав зі своїх обіймів усі ті кілька хвилин, що лишалися в неї до реєстрації.
— Щасливчик ти все-таки! — озвався Лео, коли Ештон та Іванка в супроводі білявого зникли за великими скляними дверима. — Маєш жінку, доньку… Ми з Максом навіть трохи заздримо тобі.
Однак Юрій вже не чув тих слів. В очах йому потемніло, серце закалатало як скажене, тиск почав безупинно падати — його накрило другим нападом пароксизмальної тахікардії.