Прокинувся в незнайомому похмурому місці, що вивершувалося догори круглим куполом, загорнутим у павутиння мороку. Юрій лежав посеред широкої арени, оточеної бар’єром на кшталт циркового манежу, біля нього валявся використаний шприц з-під норепінефрину — хтось, вочевидь, неабияк хвилювався, щоб «дарувальник» не сконав раніше строку. Відкілясь долинали глухі звуки, схожі на ляскання батога. Його серце билося в унісон зі звуками.
Юрій ворухнувся, звів тяжку, аж ніби чавунну голову. Роззирнувся. Спустошена зала розверзлася перед його поглядом рядками розламаних, порожніх, поїдених цвіллю, часом та порохом крісел, що ліпилися довкола арени. Утім, одне крісло не було порожнім. Із нього на бранця позирав холодним збайдужілим поглядом білявий Макс. Стеріг, вочевидь. Таємничі звуки, що луною озивались довкола, виявилися лясканням двох шамбрієрів[9], котрими біля входу розважався Лео. Тренувався, без сумніву. Юрій вмить зрозумів, де знаходиться.
Старий, забутий усіма цирк на околиці Портленда. Він сотні разів проїздив повз цю рясно порослу дикими травами, напіврозвалену споруду із перекошеною вивіскою, котрій бракувало кількох літер, але жодного разу не зазирав досередини. Бо від самого лише побіжного погляду на занедбаний цирк перед ним поставали кістяки спогадів, виринаючи із глибоких темних вод ріки Вілламет…
Усе, що ти зробиш зі мною, вони потім зроблять із тобою.
— Насправді я не музичний продюсер, — наче на підтвердження його думок, озвався Лео зі своїми шамбрієрами біля входу.
— А я ніколи не був письменником, — замислено додав Макс, без поспіху підводячись із крісла. — Ми циркові дресирувальники.
Лео опинився біля манежу, легко перемахнув через борт бокового бар’єру.
— Діаметр арени в усіх цирках світу однаковий, — повідомив, неквапом обходячи Юрія збоку. — Він становить рівно сорок два фути. Це потрібно для кінного вольтижування та акробатики. Розумієш, спина коня, який біжить ареною, має бути завжди під одним кутом до центру манежу. Особливо, якщо виконується Па-Де-Труа. Ти вже якось бачив цей номер. Пам’ятаєш дівчину на ім’я Лілі? Мусиш пам’ятати, ти ж одружився з нею і вбив її… Лілі — то наша сестра.
Враз пригадалася темно-русява дівчинка Лілі в смарагдовому шалику. Пригадався мандрівний цирк-шапіто, де Юрій вперше її побачив. У пам’яті зринула й назва: «Цирк Піреллі». От вони — славнозвісні Максвелл та Леонард Піреллі. Але він так захопився дівчиною, що не зауважив її старших братів. Зате вони його зауважили. Запам’ятали. Знайшли.
— Ми довго стежили за тобою, йшли слідом, прикидалися тобі педиками, — без поспіху продовжив чорнявий. — Хоч уявляєш, як нам було?! Як нас вивертало від того?.. Однак іншого способу підібратися до головного лікаря клініки з перепродажу тіл не існувало…
— На диво, ти не впізнав нас, — підхопив Макс, наближаючись із іншого боку. — Якось ми не стримались, сказали тобі, що хочемо назвати ту жінку Рейвен. Ти й тут нічого не запідозрив. Рейвен — друге ім’я Лілі, виродку. Її звали Лілі Рейвен Піреллі. Виявляється, ти зовсім не знав нашу сестру…
— По-справжньому стало страшно, коли на тебе оголосили полювання, — зізнався Лео, і Юрій зрозумів: вони беруть його в кільце. — Ми злякалися, що втратили тебе. Надто довго ходили навкруги й довкола…
— Але ми дресирувальники, — посміхнувся Макс. — Тож знаємо — аби упіймати й приручити звіра, потрібне безмежне терпіння. Злість, дурний запал та роздратування нічого не дадуть. Ми вирішили йти на тебе через Ештон. Хоч досі не розуміємо, чому така жінка, як Ештон, закохалася в такого покидька, як ти…
— Де Ештон? — нарешті спромігся Юрій на слово. — Вона сіла на літак? Це все, що мені треба знати.
Хлопці перезирнулися.
— Макс посадив її на літак, — відповів Лео за двох. — Хоча спершу ми дійсно думали вбити її — так само, як ти вбив нашу сестру. Аж доки одного дня не зрозуміли — вона така ж твоя жертва, як і Лілі… Вона закохалася в тебе. Нам вона як сестра.
— Тому ти її вже ніколи не побачиш, — сказав Макс і спритно перехопив одного зі зміїстих шамбрієрів, кинутого братом. — Ти не вийдеш звідси живим, Юрію. Перекидайся на вовка! Ми заганяємо тебе до смерті колами цієї арени. Це буде справедливо, як гадаєш?
Він важко звівся на ноги. Ще рік тому без вагань дав би себе вбити таким, як вони, і вважав би це власним вибором. Але зараз у його життя чи не вперше пробилося світло, він мав заради чого жити. Проте відчував — не судилося. За все треба платити.
9
Шамбрієр (фр. chambriere — манежний бич) — довгий батіг на гнучкому кнутовищі, з допомогою якого дресирувальники скеровують тварин. Умовлені рухи шамбрієром означають команди, відпрацьовані в процесі дресирування. Застосовується у роботі з хижаками, а також у кінно-акробатичних номерах для підтримування бігу коней у постійному ритмі та швидкості.