Але довго триматися осторонь йому не дали. Одного дня персонал облетіла приголомшлива новина: доктора Лору Макбрайд, що незмінно очолювала клініку от уже десять років, піймали на несанкціонованій пересадці. Більше старої лікарки ніхто не бачив. Утім, ніхто не сумнівався: її місце посяде Бен або ж хтось із молодих та амбітних, котрим кар’єра бачилася на першому місці в житті.
Рішення засновників корпорації здивувало всіх. Бо саме доктора Паскуду призначили очільником портлендського центру з питань трансплантації свідомості і прийняли до Ради директорів. Тепер він навіть мав право голосу і все те, до чого так довго йшли інші. Бен стримано привітав його. Решта персоналу неохоче долучилася до вітань. Ніхто не знав, що знакового вечора замість того, щоб пишатися й святкувати, новий головний лікар знову до чортиків напився і вкотре подумав про те, аби вкоротити собі віку.
Насправді доктор Паскуда ніколи не бачив засновників корпорації. І ніхто їх не бачив. Складалося враження, що вони були безтілесними духами, котрі не являлися навіть обраним, проте всі були переконані, що вони є. Під час планових нарад, котрі проводилися раз на місяць на одному з приватних островів Тихого океану, очільники клінік потрапляли в закрите приміщення, сповнене цілковитою темрявою, де не могли бачити навіть одне одного, просто чули голоси. Ті, що віддавали накази, й належали керівництву.
Це лишало по собі дивне враження — наче власники велетенської індустрії боялися, що хтось згодом їх упізнає, почне зухвало тицяти на них пальцями, безцеремонно притягне до відповідальності.
Утім, таке їм поки що не загрожувало. Принаймні, доки прості смертні не натішаться їхнім крамом. Адже люди, яких із певних причин не влаштовували власні тіла, фанатично складали гроші, аби зрештою опинитися на операційному столі котрогось із розрекламованих центрів.
Ціна питання була різна. Починаючи від вартості новенької «хонди»-мрії-менеджера-середньої-ланки (тіла економ-класу) — й аж до астрономічних сум, які зазвичай викладають багатії за щось на кшталт персонального гелікоптера з реактивним двигуном або ж просторої білосніжної вілли на березі Малібу (так звані VIP-тіла). Іноді — двох вілл на березі Малібу в комплекті з двома гелікоптерами. Усе залежало від коефіцієнту якості донорського тіла.
«Коефіцієнт» обраховувався за допомогою спеціально розробленої комп’ютерної програми, що аналізувала фізичні характеристики донорських організмів: вік (молодші тіла, звісно, коштували дорожче), статеву приналежність (хоч як це дивно, сильна стать становила переважну більшість замовників, тож певний час навіть існував дефіцит на добротні чоловічі тіла спортивної статури), шкідливі звички та генетично-спадкові хвороби. На замовлення пацієнта допоміжна програма-сателіт могла паралельно визначити й коефіцієнт краси його майбутнього тіла за десятибальною шкалою, орієнтуючись на еталонну зовнішність знаменитостей кінця минулого століття. Найбільш рідкісним і коштовним зразком жіночої вроди досі вважалася голлівудська кінозірка італійського походження Моніка Белуччі в орієнтовному віці двадцяти п’яти років. Щодо ідеалу чоловічого тіла думки опитаних розкололися: частина вболівала за спортивну мужність боксера-важковаговика Володимира Кличка, решта — за романтичну інфантильність солодкоголосого Енріке Іґлесіаса. У будь-якому разі, вибір лишався за клієнтом, що сплачував гроші.
Трохи важче доводилося родичам і друзям осіб, котрі зазнавали трансплантації свідомості. От виходить до тебе якась незнайомка і каже, що вона твоя мати (дружина/коханка/донька/сестра). Та шок невдовзі минав. З’ясувалося, що людська свідомість здатна неймовірно швидко пристосовуватися до нових середовищ існування — за лічені дні душа обживала тіло, як земля просідає на кладовищі: вертала собі колишню вдачу, тембр голосу, колір очей, манеру їсти, рухатися, розмовляти. Людина знову ставала собою, але здоровішою, вродливішою, молодшою, тілесно досконалішою. Ніхто з близьких уже не відчував незручностей, називаючи її на ім’я. Натомість такі речі, як шарм, чарівність, почуття гумору чи добра вдача, на жаль, не належали до фізичних характеристик і реципієнтам від донорів, як правило, не передавалися. Власне, як і негативні риси характеру донорів. Це, в свою чергу, й дало можливість сміливо формувати донорські фонди з тіл злочинців, засуджених до найвищої міри покарання.