Отямився в лазареті військового шпиталю на кордоні з Канадою.
— Як зветься країна, з якої ви приїхали?
Україна.
Однак не було в цілому світі країни, де можна було б сховатися від корпорації «ТІЛО™». Через кілька днів, випередивши представників офіційної влади, по Юрія приїхали агенти корпорації і завантажили його напівживе тіло до фірмового фургона. Замість нього у шпиталі лишили якогось бідолаху, котрого згодом звинуватили у вбивстві Ван Хеллів. Про Лілі не було сказано жодного слова.
Але це не означало, що Юрію дадуть повернутися до звичного життя. Дезертирів тут жорстоко карали. Тож два наступних роки він провів у каторжній в’язниці штату Орегон, у спеціалізованому відсіку, обладнаному для «потреб» корпорації, де йому дуже дохідливо пояснили, що означає зрадити «ТІЛО™». Інші зазвичай проходили цю процедуру за кілька місяців, а то й тижнів, однак Юрій виявився впертим — тепер йому нічого було втрачати.
Саме тому на нього витратили довгі роки. Та за цей час не почули від бранця нічого, крім «ні», «не знаю» і «мені байдуже».
Здався, коли йому привели Іванку. Вони й до неї дісталися. Корпорація скрізь мала власних агентів, і для них було лише питанням часу з’ясувати причину зради того чи іншого працівника. Ні про що його не питаючи й нічого не пояснюючи, вони просто заселили її до тіла п’ятнадцятирічної дівчини, і двоє дужих велетнів-санітарів кілька годин поспіль ґвалтували її на очах у Юрія. Разом і поодинці. По-всякому. Коли вона непритомніла, на неї виливали цебро крижаної води. Вона мала бути при тямі. Щойно стомлювалися одні чоловіки, на їхнє місце заступали інші.
Іванка вже навіть не кричала.
Юрій рвався з ланцюга, котрим був прикутий до цегляної стіни, гарчав, як звір, сходив криками й піною, заклинав їх спинитися, обіцяв щось, погрожував і знову обіцяв. Він один знав, як Іванка боялася цього з самого дитинства, як шукала когось, хто міг би захистити, вберегти її від такого. Тож знавісніло рвався уперед, падав, не відчуваючи болю, і зривався знову. Грубий металевий ланцюг тріснув у кількох місцях, але тваринної сили Юрія таки не вистачило, аби розірвати його…
Того дня він посивів.
І хоч виконавці вже знали, що тепер задля корпорації він ладен на все — хоч зірку з неба дістати, — спинилися лише тоді, як побачили, що Іванка не дихає. Вони виволокли скривавлене тіло з кімнати й спішно переселили її до іншого.
Відтепер Іванка зробилася власністю корпорації. Заставою в моторошній угоді купівлі-продажу вірності Юрія. Точніше, заставою зробилася її душа, адже власного тіла в неї не було — як і раніше, свідомість дівчини завантажували до чужих, випатраних часом і недугами тіл. І не передбачалося тому кінця-краю, бо це виявився єдиний засіб тримати Юрія в покорі. Доки вона в них була, доти й він був. Щойно він схибить, її свідомість буде утилізовано.
Юрія випустили з в’язниці. Стояв байдужий сонячно-осінній день. Йому саме виповнилося двадцять вісім. Однак замість сильного молодого чоловіка за кам’яні мури поволі вийшов згорблений жалюгідний старець, у котрого сльозилися очі і тремтіли руки. Він весь час зупинявся й озирався назад, аж доки з раритетного «кадилака» неподалік не вибралися двоє в темних костюмах і окулярах й не сказали йому сідати в машину.
Так він повернувся до клініки і знову почав працювати. Фізичний біль швидко минувся, Юрій знову став схожим на себе, про пережите нагадувала хіба передчасна сивина та зяюча болісна порожнеча, котра пекельним вогнем виїдала його зсередини. Він навіть не шукав ґвалтівників Іванки для розправи — себе винуватив. І та провина опустила його на саме дно життя. Весь вільний час він пиячив і тинявся містом, перепробував на собі все заборонене зілля, котре пропонували загубленим душам підпільні наркоторговці. Часом прокидався у незнайомих місцях, найчастіше неподалік смітників посеред найбрудніших районів міста, уявлення не маючи, де вчора був і яким чином сюди потрапив. Зривався на ноги і тікав геть. Коли ж алкогольно-наркотичні загули почали суттєво впливати на основну роботу, керівництво клініки відправило його на примусову реабілітацію.