Із того дня він просто втратив голову. Щовечора вдавав, що їде додому, насправді лишав свою машину в непримітному місці віддалік клініки й повертався. Наче злодій, перебирався через паркан (вимкнувши сигналізацію на свій страх та ризик), дурив камери зовнішнього спостереження, крався, як звір, напівосвітленими алеями й через вікно залазив до апартаментів Ештон. Вона вже чекала на нього. І час переставав для них існувати. А на ранок Юрій тікав із клініки, пішки діставався до своєї машини й за кілька годин чинно приїздив на роботу, як і личить поважному головному лікареві.
Він знав, що мусить піти від коханки раніше, аніж на сході розтане темрява і край неба візьметься стиглим помаранчем, однак змусити себе не міг. Після довгих годин розплавленої, неквапливої, всепоглинаючої пристрасті просто обіймав Ештон і поринав у глибокий спокійний сон. Із нею він навчився засинати в постелі й уже не розумів, як можна було тікати на підлогу. Виявилося, справа не в ліжку, а в жінці, з котрою його розділиш. Бо вона також могла заснути тільки поряд із ним. Решту часу мучилася через безсоння. А в його обіймах довірливо засинала.
Протягом дня Ештон теж поводилася так, наче не було ночі. Та надвечір знову чекала на нього. І Юрій приходив. Хоча знав, так не триватиме вічно. Він навіть думки сахався, що ж буде, коли хтось врешті дізнається, що він спить із доноркою. Що буде з клінікою? Що буде з ним? І найважливіше — що буде з Ештон? Прийде час, і йому доведеться убити її, як він робив те з рештою донорів під час трансплантацій…
А якось піймав себе на думці, що минулого тижня не їздив до Іванки. Він забув про неї. Проміняв її на тіло Ештон Ван Хелл.
Згораючи од нестерпних докорів сумління, Юрій дочекався нового вівторка і знову переступив поріг в’язничної кімнати для побачень. Охоронцю він пообіцяв блок своїх «незлецьких цигарок», якщо той дозволить їм говорити українською. Чолов’язі дуже кортіло заманливого презенту, тож він списав усе на ностальгію за рідною мовою.
Юрій опустився на металевий, пригвинчений до підлоги стілець і взявся чекати. Цього разу Іванку випустили до нього в тілі потворного старого карлика з неприродно великою головою й химерно вивернутими суглобами. Карлик насторожено роззирнувся, боком перетнув кімнату, з неочікуваною спритністю вибрався на стілець навпроти Юрія і втупився в нього круглими водянистими очицями.
— Здається, я знайшов твоє тіло, — не зводячи погляду з брудної металевої поверхні столу, повідомив гість.
Карлик здригнувся, почувши українську.
— Хто вона? — спитав чужим, різкувато-неприємним голосом, старанно промовляючи напівзабуті українські слова. — Це законно? Я не хочу, аби заради мене ти знову крав.
— Та жінка сама прийшла до клініки і сказала, що хоче продати своє тіло, — нарешті зважився Юрій підвести важкий од почуття провини погляд. — Вона не хоче жити, розумієш? А ти хотіла. Ти завжди хотіла жити. До останнього…
Старезне, переоране зморшками й упосліджене виразками чуже обличчя сумно всміхнулося.
— Яка вона?
— Вона надзвичайна!.. — вихопилося в Юрія.
Обличчя скам’яніло. Юрій зрозумів: щойно він сказав забагато.
— Словом, така, як усі, начебто… Звичайна молода жінка. Зрештою, яка нам різниця? Головне, що в неї молоде і здорове тіло. Твоє тіло. І їй воно без потреби…
З очей істоти покотилися сльози. Ця істота вміла плакати.
— Вона схожа на дівчинку, якою я була колись?..
Мимоволі Юрій знову опустив очі.
— Коли ви зустрінетесь, ти станеш нею. А вона стане тобою. І ніхто не зможе вас розрізнити.
— У неї є чоловік? Родина?
— Немає, — чомусь збрехав він.
— А спогади? — не спинялася істота навпроти.
— Ну, звідки я знаю, Іванко? Та й яка нам різниця?
— Велика, якщо вони привели її у твою клініку. І воно їй, певно, дуже болить. Після трансплантації свідомість буде утилізовано?
— Звичайно. І не карай себе. Якщо не ми, то хтось інший. До її тіла вже черга вишикувалась. Наразі це пропозиція місяця, усі хочуть це тіло! І доки Рада правління корпорації прийматиме рішення…
— Ти її викрадеш? — знов насторожився карлик.
— Вони самі її віддадуть. Тіло піде з аукціону. Їм немає діла, хто його купить. Гадаю, наш час настав. Звісно, співробітникам корпорації заборонено брати участь в торгах, але я знайду людину, котра зробить це замість мене.
Схоже, цього разу Іванка погодилася. Принаймні на обличчі моторошної істоти, в котрій вона тієї миті жила, начебто проступили ознаки згоди.