Мертвий Роберт Ван Хелл.
Тепер Юрій знав, де шукати Ештон. І точно знав, навіщо її шукати.
Опинившись біля своєї машини, він не стримався й ще раз озирнувся на величний білостінний маєток, що тонув у пізньому надвечір’ї. Може, то йому тільки здалося, та на якусь мить Юрій чітко побачив у вікні однієї з сорока п’яти кімнат бліду напівпрозору постать Роберта. Вона ледь здійняла праву руку, прощаючись.
Старий занедбаний парк атракціонів, до відкриття якого колись перетяв червону стрічку уславлений Рудгер Ван Хелл, не чекав гостей. Від яскравих фарб, блискучих каруселей та дзвінкого дитячого сміху тут не лишилося і згадки — усе це вмерло двадцять років тому, скам’яніло, припало пилюкою, узялося іржею, поросло дикими в’юнкими травами. Із часу давньої трагедії парком не ступала людська нога. Лиш іноді серед ночі було чутно моторошні воронячі скрики, трепіт чорних широких крил й натужне рипіння старих обірваних ланцюгів. Місце було оповите недоброю славою. Інвестори раз і назавжди викреслили його зі своїх проектів. Навіть безпритульні оминали старий парк десятими дорогами — казали, тут не раз бачили привидів.
Над кудлатим верховіттям дерев та гострими шпилями каруселей сплив мертвий молодий місяць. Тиша. Тільки скрадливий, ледь чутний поскрип зраджував Ештон, що сиділа на старій гойданці, схованій у самій глибині парку, й монотонно розгойдувалася, ухопившись обома руками за дивом уцілілі троси-ланцюги. На колінах у неї лежала лялька-мотанка. Ціла й неушкоджена. Знову.
Юрій нечутно наблизився до гойданки, зупинився позад неї в темряві.
— У кожного в житті є місце, куди він приречений повертатися, — озвалася Ештон чистою українською, несвідомо відчувши його присутність. — Це моє місце. Тут я померла двадцять років тому. А потім мене оживили. У краденому тілі, ти знаєш. Тому що насправді я ніколи не була тією красунею, якою мене всі звикли бачити. Та краса була призначена не мені. Я з нею не впоралася. Хто я насправді?..
Він мовчав. Слів не було, мав лише притлумлене відчуття провини — адже то він колись зробив ту ляльку-мотанку, навіть сам до кінця не усвідомлюючи всієї сили такої іграшки, що мала б слугувати оберегом для Іванки, а в дійсності обернулася страхітливим прокляттям для іншої дівчини…
Ештон перевела подих, продовжила:
— Я ненавиджу це місце. А воно переслідує мене, я стільки разів бачила його уві сні, що вже й розучилася спати. Гадаю, його треба знищити. Це станеться після моєї смерті. Весь цей парк і його залізних монстрів зрівняють із землею, а на їхньому місці розіб’ють великий сад із різнобарвними квітами, зеленими газонами, мармуровими фонтанами й доріжками, всипаними гравієм… Можливо, сюди знову прийдуть діти. Проте жодна дитина тут не помре.
— Так і буде, — ледь усміхнувся Юрій, поклавши руку їй на плече. Він знав це, бо хтось із репортерів таки з’ясував: кошти, виручені від продажу власного тіла, Ештон відправила на те, аби викупити парк своїх кошмарів і звести на його місці розкішний сад. — Але ти теж не помреш.
Похмурим довкіллям лунко гойднувся її сміх.
— Знущаєшся? Я вбила всю свою рідню. Вважала їх винними у смерті своєї дитини. Сподівалась, її душа заспокоїться, якщо убивць буде покарано! Коли ж їх… не стало… маленька дівчинка теж зникла. Натомість я побачила цю ляльку. Тоді й зрозуміла — не було в мене дитини. І ніколи не буде. Усе, що мені лишалося, це поїхати до клініки і повернути тіло. Мабуть, цього вона від мене й хотіла?..
— Я заберу її, якщо дозволиш, — присівши біля дівчини, Юрій не зводив погляду з ляльки-мотанки на її колінах. — Як і це місце, її треба знищити.
— Це неможливо, — гірко посміхнулася Ештон. — Її спалювали у вогнищі, роздирали на шматки… Я теж дещо зробила. Перед тим як вирушити до твоєї клініки, закопала її в саду за маєтком. А розпаковуючи валізу, знайшла її серед своїх речей…
Зробивши над собою зусилля, Юрій взяв мотанку до рук.
— Гадаю, цю ляльку може знищити лише той, хто її створив, — він звівся на ноги. — Обіцяю, більше ти її не побачиш. Ти маєш поїхати звідси якомога далі. Від цього місця, від клініки і… від мене. Забереш маленьку Іванку і втечеш. Я допоможу.
Вона різко підвелася, зупинилася навпроти нього.
— Якби я хотіла втекти від тебе, ти б мене тут не знайшов! Маєш дещо знати. Коли я вперше переступила поріг твоєї клініки, я не хотіла жити. Не мала права. Аж доки не зустріла тебе… Ти зробив мене кращою. Із тобою я вперше за довгий час спромоглась заснути. Я кохаю тебе. А ти хочеш, щоб я поїхала від тебе?..