Та хоч Тiма й не цiкавили конi й жокеї, вiн дуже швидко збагнув усю механiку гри: коли вони з татом верталися додому трамваєм, а Тiм дiставав трубочку льодяникiв, - це означало, що тато виграв. Коли ж тато садовив його собi на плечi й вони вертались додому пiшки, без цукерок, - значить, вони програли.
Та чи програвали вони, чи вигравали, малому було однаковiсiнько. Бо їхати верхи на татковi йому було так само весело, як i в трамваї, а то й ще веселiше. Головне - що вони вдвох, що недiля, що Ервiн iз мачухою десь далеко-далеко, мовби їх i зовсiм нема.
Але, на жаль, решту шiсть днiв тижня вони були... I Тiмовi тодi жилося достоту як тим дiтям у казцi, що мали лиху мачуху. Тiльки Тiмовi було навiть гiрше, бо ж казка - то казка та й годi, вона починається на першiй сторiнцi й закiнчується щонайпiзнiш на дванадцятiй. А терпiти отаку халепу день у день, рiк у рiк - це вам неабищиця. I якби не отi недiлi, Тiм, певно, просто навсупереч усiм зробився б справжнiм зухвалим халамидником. А так вiн усе ж лишався життєрадiсним хлопчиком i не забував свого смiху, дзвiнкого заливистого смiху, що починався десь глибоко в животi й кiнчався кумедним "iк!".
Та, на жаль, дуже рiдко траплялося Тiмовi смiятись. Вiн став мовчазний i гордий, просто неймовiрно гордий. Так вiн боронився вiд мачухи, що гризла йому голову за всяку дрiбничку, хоч, може, часом i не зi злостi, а просто так.
Коли Тiма вiддали до школи, вiн дуже зрадiв. У школi вiн з рана й до обiду почував себе далеко вiд свого завулка - далеко-далеко, хоч насправдi вiд дому до школи не було й пiвкiлометра. В першому класi Тiм знову став часто й весело смiятися, i за той смiх учитель часто вибачав хлопчиковi рiзнi дрiбнi провини. Тiм тепер намагався догоджати навiть мачусi. Коли вона вряди-годи хвалила його - за те, скажiмо, що сам донiс додому цiлих п'ять кiлограмiв картоплi, - вiн ставав щасливий, ласкавий i послужливий. Та згодом вона знову лаяла його нi за що, i вiн знову замикавсь у собi й удавав гордого. Тодi, було, до нього анi приступу.
Така ото незлагода мiж ним i мачухою погано позначалась на його шкiльнiй науцi. Хоч Тiм мав куди бистрiший розум, нiж багато його однокласникiв, проте вiн дiставав гiршi оцiнки, нiж вони, через те, що часто бував неуважний на уроках. Та ще через домашнi завдання.
Бо йому було дуже важко їх робити. Тiльки-но сяде зi своєю дощечкою за стiл у кухнi, як надходить мачуха й проганяє його до дитячої кiмнати. А там хазяйнував його нерiдний брат Ервiн, що не давав малому нi на хвилину спокою. То йому забагнеться гратися з Тiмом, а як той вiдмовиться - Ервiн злоститься; то розкладеться зi своїм "конструктором" на весь стiл, так що Тiмовi нiде й примоститися з зошитами. Одного разу Тiм у праведному гнiвi вкусив Ервiна за руку. Та не було йому з того добра. Мачуха, побачивши кров на синочковiй руцi, зарепетувала на всю хату й назвала Тiма гадюченям. I навiть татко за вечерею не озвався до нього й словом. Вiдтодi Тiм бiльше не заводився з розбещеним мазунчиком, а почав нишком учити уроки в татковiй та мачушинiй спальнi. Але Ервiн, помiтивши те, виказав його: адже дiтям не дозволялось заходити в спальню дорослих, такий був один iз найперших мачушиних законiв.
I мусив Тiм знову якось примудрятися вчити уроки в не дуже приємному товариствi свого зведеного брата. Коли той не пускав його до невеличкого столика, єдиного в їхнiй кiмнатцi, Тiм сiдав на лiжко й клав зошит на тумбочку. Однак i там Ервiн весь час заважав йому. Тiльки в середу, коли Ервiн був у школi по обiдi, Тiмовi щастило вивчити уроки так ретельно, як вимагав учитель. А Тiм дуже хотiв йому догодити - цей малий хлоп'як, що вмiв так гарно смiятися, радий був з усiм свiтом жити в злагодi.
Та, на жаль, Тiмовi домашнi роботи дедалi менше подобались учителевi. "Здiбний хлопець, тiльки ледачий i неуважний", - казав вiн. Звiдки ж мав учитель знати, що хлопцевi доводиться день у день вiдвойовувати собi мiсце, щоб вивчити уроки. А Тiм йому того не розповiдав, бо певен був, що вчитель i сам усе знає. Отак i школа знов довела хлопця до сумного висновку, що життя незрозумiле й що дорослi всi несправедливi. Всi, крiм його тата.
Та й ця єдина в свiтi справедлива людина покинула його. Бо коли Тiм на превелику силу добравсь у школi до п'ятого класу, сталося нещастя: тата вбило на будiвництвi дошкою, що впала звiдкись згори.
Оце вже була найнезбагненнiша подiя в Тiмовому життi. Вiн нiзащо не мiг збагнути, яке право мала та дошка отак iз доброго дива впасти й накоїти такого страшного лиха. Спершу вiн просто не хотiв повiрити, що це правда. Лиш у день похорону, коли розхвильована, заплакана мачуха надавала йому ляпасiв за те, що забув почистити їй черевики, Тiм зрозумiв, який вiн тепер самотнiй. Бо ховали тата якраз у недiлю.
Лиш тодi Тiм заплакав. Вiн плакав i за батьком, i над самим собою, й над усiм свiтом. Навiть мачусi стало соромно, i Тiм уперше зроду почув вiд неї: "Ну, вибач, Тiме, не плач, я ж нехотячи..."
Година на кладовищi була для Тiма наче лихий сон, що його хочеться чимшвидше забути й що вiд нього лишається тiльки гнiтючий плутаний спогад. Тiм ненавидiв усiх людей, що стояли бiля ями, говорили промови, спiвали, бубонiли "отченаш". То один, то другий пiдходив до мачухи, висловлював їй "своє глибоке спiвчуття", вона, хлипаючи, щось лопотiла у вiдповiдь, i Тiма страшенно дратувало те лопотiння. Вiн хотiв журитись за своїм татком сам. I коли люди почали розходитись, хлопець скористався з тiєї нагоди й простiсiнько втiк.
Вiн довго тинявся вулицями, i, коли опинився бiля того будинку край парку, де вони колись жили з татом i мамою, де вiн ще зовсiм маленьким хлопчиком смiявся та кричав: "Чах-чах-чах, Аме-ерика", йому стало так гiрко, що аж свiт в очах потемнiв. Iз його колишньої кiмнатки виглядала у вiкно чужа дiвчинка. На руках вона держала дорогу, пишно вбрану ляльку. Помiтивши, що Тiм на неї дивиться, дiвчинка показала йому язика, i Тiм квапливо пiшов далi.
"Якби я мав багато-багато грошей, - думав вiн, iдучи, - то найняв би велику квартиру, щоб у мене була своя кiмната, а Ервiновi давав би щодня грошi на кiно та на морозиво, а мачуха нехай би купувала на обiд що хоче". Але то була тiльки мрiя, i Тiм це знав.
Вiн iшов, куди очi свiтять; ноги самi несли його до iподрому, куди вони ходили щонедiлi з татом, як той був iще живий.