Там уже стояв шофер у синiй формi, шанобливо тримаючи кашкета в руцi. Вiн простяг Тiмовi руку, щоб допомогти йому вийти з катера, а директор скорiше про око пiдтримав хлопця пiд лiкоть, i Тiм перший ступив на причал. Iз ним панькались так, наче з дуже старим, немiчним чоловiком.
Нагорi, на пiрсi, генуезький краєвид заступила вiд нього цiла шеренга панiв у темних костюмах. Директор Грандiццi по черзi вiдрекомендував їх Тiмовi. У всiх у них прiзвища кiнчалися на "iццi" або "оццi", й Тiм зразу ж їх усi позабував.
Химерне вийшло видовище: все те врочисте мурмотiння було звернене до чотирнадцятирiчного хлопця в дрiбнокартатих кухарських штанях, випнутих пухирями на колiнах, та в завеликому для нього светрi стерничого Джоннi. По правдi сказати, смiховинна була картина. Але нiхто навiть не всмiхнувся, всi лишалися поважнi-поважнi. I так, певне, було краще для сердешного Тiма.
I далi все вiдбувалося теж поважно й церемонiально: пiд'їхала довга чорна легкова машина на шестеро дверцят, шофер вiдчинив дверцята спершу Тiмовi, тодi директоровi Грандiццi, обидва посiдали на червонi шкiрянi сидiння, машина рушила, i вся шеренга панiв у темних костюмах попiднiмала правi руки й з гiднiстю помахала їм услiд.
Аж як виїхали з порту в мiсто, Тiм згадав про свою матроську торбу, панiв Рiкертiв подарунок, що лишилася на пароплавi. Коли вiн сказав про неї Грандiццi, директор усмiхнувся:
- Звичайно, ми можемо привезти вашi речi з пароплава, синьйоре. Але пан барон уже подбав про елегантна гардероба для вам.
- Барон? - сторопiло перепитав Тiм.
- Нови пан барон, синьйоре.
- А!..
Тiм вiдкинувсь на сидiння й уперше, глянувши крiзь вiкно машини, побачив трошки Генуї: мармуровi сходи з колонами й жовту мiдну табличку на дверях iз написом: "ГОТЕЛЬ "ПАЛЬМАРО". Потiм промайнули вiяла невисокої пальми, далi кругла клумба з кущем лаванди посерединi. А потiм машина дуже плавно зупинилася. Шофер вiдчинив перед хлопцем дверцята, i швейцар у лiвреї, обшитiй золотими шнурами, взяв Тiма за руку та вивiв з машини - знову так обережно, мовби старенького дiдуся.
Тiм опинився перед мармуровими сходами. З верхньої приступки хтось гукнув йому:
- Просимо, просимо!
Тiм звiв очi й побачив високого худого чоловiка в картатому костюмi й великих темних окулярах.
- Нови пан барон, рiдни брат близнюк небiжчик, - шепнув хлопцевi на вухо Грандiццi. Але Тiм чогось не дуже повiрив у того брата-близнюка. А коли новий барон, спускаючись сходами, вигукнув: "Що за чарiвний голодранець!" - i засмiявся, Тiм за мить знав уже бiльше за директора. Вiн упiзнав цього чоловiка по своєму власному смiховi. Нiякого брата-близнюка не iснувало.
Барон був живий. А з ним i Тiмiв смiх.
Шiстнадцятий аркуш
КIНЕЦЬ ОДНIЄЇ ЛЮСТРИ
У готелi, в своїй розкiшнiй кiмнатi, чи то, краще сказати, в своїх покоях iз трьох кiмнат (такi покої називаються ще апартаменти) Тiм уперше за той день пiсля всiх несподiванок i тривог лишився сам. Барон поїхав на якусь нараду, сказавши, що iще заїде по Тiма пiзнiше.
Хлопець, що й досi ще мав на собi штани в клiтинку та бахматий светр, напiвлежав у шезлонгу. Спина його й голова спочивали на купi смугастих шовкових подушок, а ноги звисали вниз. Тiм не спускав ока з великої люстри, зробленої неначе зi скляних слiз.
Уперше за довгий-довгий час у хлопця було майже легко на серцi. Не раптове багатство та шана тiшили його; про те багатство Тiм навiть не мав iще справжнього уявлення. Хлопця тiшило, що його смiх не вмер. I ще, попри все своє замiшання, Тiм збагнув: барон тепер його опiкун, а отже, якось прив'язаний до нього. I в своїй гонитвi за власним смiхом Тiм принаймнi весь час матиме ту дичину перед носом. Тепер треба тiльки знайти в барона вразливе мiсце.
Тiм iще не знав, що здалеку iнодi буває виднiше, нiж зблизька.
У дверi постукали, i, не дожидаючи Тiмового запрошення, ввiйшов барон.
- Лежи, лежи, - сказав вiн хлопцевi. Потiм, переломившись, мов складаний ножик, упав у розкiшне крiсло, викладене вiзерунками iз слонової костi. Закинувши ногу за ногу, вiн весело поглянув на Тiма:
- А оцей останнiй заклад придумано непогано, Тiме Талере! Вiтаю, вiтаю!
Тiм дививсь на барона знизу й мовчав.
Троча, видно, бавило й те. Вiн спитав:
- А ти, власне, хотiв виграти чи програти? Менi дуже цiкаво це знати.
Тiм вiдповiв ухильно:
- Об заклад звичайно забиваються, щоб виграти...
- Ну, то це було просто чудово придумано! - захоплено вигукнув барон. Тодi схопивсь на ноги, схрестив руки на грудях i почав ходити туди й сюди по Тiмових покоях.
Тiм, лежачи на шезлонгу, спитав його:
- А наша угода, власне, ще дiйсна? Я ж уклав її з тим, першим бароном Трочем, а не з його гаданим братом.
Троч повернувся з вiтальнi до спальнi й сказав, не спиняючись:
- Угоду укладено з паном Т. Трочем. Мене звуть Тобiас Троч. Ранiше я називав себе Томас Троч. I так, i так Т., хлопчику мiй.
- А кого ж поховано замiсть вас, коли нiякого брата не iснує? допитувався Тiм.
- Одного вбогого, безрiдного пастуха, мiй юний друже. - Задоволено плямкнувши губами, Троч додав: - На Месопотамському нагiр'ї, поблизу гори Джебел-Сiнджар, розташована моя головна резиденцiя, невеличкий замок. Ото там його зараз i ховають, замiсть мене.
Вiн знову вийшов у вiтальню, й уже з-за дверей Тiм почув:
- Мiй замочок стоїть у єзидському краю. Ти знаєш, хто такi єзиди?
- Нi, - вiдказав Тiм, здивований бароковою балакучiстю.
Голос наблизився знову:
- Єзиди - це плем'я, що поклоняється чортовi, дияволовi. Вони вiрять, нiби бог простив диявола й вiддав пiд його владу всi земнi справи. Тому вони й поклоняються чортовi як володаревi землi.
Барон знову вернувся до спальнi. Тiм сказав досить байдуже:
- А, он як!
- А, он як! - передражнив хлопця барон видимо роздратовано, i веселий вираз уперше зiйшов з його обличчя. - Тебе, видно, чорт зовсiм не цiкавить, еге?
Тiм не зрозумiв, чого це раптом барон так схвилювався, i простодушно спитав:
- А хiба чорт i справдi є на свiтi?
Троч знову впав у оздоблене слоновою кiстю крiсло.
- Ти справдi такий наївний чи тiльки прикидаєшся? Невже ти нiколи не чув про людей, що укладали угоди з чортом i пiдписували тi угоди своєю кров'ю?