— Агов! — озвалася Розанна, ляскаючи мене по плечу.
Від несподіванки я рефлекторно схопив однією рукою її за зап’ясток, а другою відштовхнув її на крок від мене.
— Ого! Заспокойся! — остовпіла вона, розширивши очі від несподіванки.
— Вибач,— спохмурнів я, відпускаючи її руку.
Я швидко повернувся, щоб знову віднайти наповнені ненавистю очі. Троє чоловіків уже зникли.
— З тобою все гаразд? — запитала Розанна.
— Звісно,— відповів я, знову повертаючись до неї.— Звісно. Вибач. Там уже все завершується?
— Практично, так,— сказала вона.— Коли великі зірки розійдуться, усе закінчиться. Лайза каже, що ти не в захваті від Гоа. Чому ні? Знаєш, я теж саме звідти.
— Я здогадався.
— Що саме тобі не подобається на Гоа?
— Нічого. Просто під час кожної моєї поїздки хтось обов’язково просить мене вирішити там якісь проблеми.
— Це не мій Гоа,— заперечила вона.
Це було не захисною реакцією. Це було просто констатацією факту.
— Можливо,— посміхнувсь я.— До того ж Гоа має достатньо велику територію. Я бував лише на декількох пляжах і містечках.
Вона вивчала моє обличчя.
— Як ти сказав? — поцікавилась вона.— Рубіни і що?
— Рубіни і любовні листи.
— Але ти їздив на Гоа не лише для цього, правда ж?
— Звісно, для цього,— збрехав я.
— Якщо я висловлю припущення, що ти був там для оборудок на чорному ринку, чи не відгадаю я справжню мету?
Я справді їздив на Гоа, щоб забрати там десять пістолетів. Я віддав їх моєму зв’язковому з мафії в Бомбеї, перш ніж зустрітися з Вікрамом і повернути йому намисто. Припущення про оборудки на чорному ринку влучило в десятку.
— Послухай, Розанно...
— Тобі не спадало на думку, що проблемою є те, що тут ти? Такі, як ти, прибувають до Індії та створюють проблеми, яких нам не потрібно.
— Тут було вже достатньо проблем до мого приїзду, і вони нікуди не щезнуть після того, як я зникну.
— Ми говоримо про тебе, а не про Індію.
Вона мала рацію. Два ножі, заховані в мене на попереку, чудово це підтверджували.
— Ти маєш рацію,— здався я.
— Так?
— Так. Я — ходяча проблема. Але й ти ж така сама, на цю мить, якщо не заперечуєш моєї відвертості.
— Лайзі не потрібні твої проблеми,— відповіла вона, нахмуривши брови.
— Ні,— спокійно відповів я.— Нікому не потрібно проблем.
Вона й далі спостерігала за мною. Її карі очі шукали чогось достатньо фундаментального й достатньо глибокого в моєму погляді, щоб надати нашій розмові контексту. Нарешті вона засміялась і відвела погляд, проводячи рукою по скуйовдженому волоссю.
— Скільки днів триватиме виставка? — запитав я.
— Нас чекає ще один тиждень цього дійства,— відповіла вона, дивлячись на останніх гостей, які залишали галерею.— Якщо фанатики нас не закриють.
— На вашому місці я б найняв охорону. Поставив би на дверях кілька рослявих сильних хлопців. Думаю, охоронці п’ятизіркових готелів не відмовляться трохи заробити. Вони непогані професіонали, принаймні ті з них, хто працює там не лише обличчям.
— Ти про щось знаєш?
— Не зовсім. Я бачив тут кількох чоловіків. Дуже невдоволених чоловіків. Думаю, вони дуже невдоволені вашим шоу.
— Я ненавиджу цих клятих фанатиків! — процідила вона.
— Гадаю, це взаємно.
Я поглянув у напрямку галереї і побачив Лайзу, яка цілувала Риша з Таджем на прощання.
— А ось і Лайза.
Я перекинув ногу через мотоцикл і завів двигун. Він загурчав, видаючи низький пульсуючий ритм. Лайза підійшла, щоб обійняти Розанну, а потім сіла позаду мене на мотоциклі.
— Phir milenge,— сказав я. До наступної зустрічі.
— Ні, якщо я побачу тебе перша.
Ми їхали довгим схилом у бік моря, та коли зупинилися перед світлофором, до нас під’їхав чорний фургон, і я помітив, що в ньому сиділи ті чоловіки з ворожими поглядами. Вони сперечалися між собою.
Потому як змінилося світло, я пропустив їх уперед. На задньому склі їхньої машини були політичні стікери і релігійні знаки. Я звернув убік з головної дороги на першому ж перехресті.
Деякий час ми блукали бічними вулицями. Мене занепокоїли зміни, які я там помітив. Лжебронзові панелі Розанни розповідали про жорстоку Бомбейську історію, але не настільки страшну, як щоденна правда чи політика віри. Жорстокість минулого була лише піщинкою у плюскотінні нової хвилі, яка билася в берег Міста-Острова. Політичні гангстери подорожували вантажівками, атакуючи клуби, а мафіозні банди, що складалися з двадцяти-тридцяти осіб, виростили сотні бійців. Ми те, чого ми боїмося, і багато хто з нас боявся настання безрозсудних днів розплати в місті.
Розділ 4
Ми неквапливо повернулись на гладеньку криву Марін-драйв, спостерігаючи за намистинками, віддзеркаленими в ніжних водах затоки. Помітивши перші проблиски зоряного моря, ми знову почали розмову і не могли зупинитись аж до самого будинку. Діставшись під’їзної алеї, я проїхав біля посту охорони просто до критої стоянки.
— Ти підіймайся,— сказав я Лайзі,— мені потрібно протерти мотоцикла.
— Зараз?
— Так. Це буде недовго.
Почувши кроки Лайзи на мармурових сходах, я повернувся до охоронця, кивнув йому і вказав на неї. Розуміючи хід моїх думок, він швидко прямував за жінкою, перестрибуючи через дві сходинки.
Я почув, як відчинилися вхідні двері й вона попрощалася з охоронцем. Я негайно прослизнув крізь бокові ворота, опинившись на стежці. Неквапливо рухаючись, я скрадався уздовж зеленого живоплоту, що межував з першим поверхом стоянки нашого житлового комплексу.
Повернувши до входу в зону паркування, я помітив зігнуту фігуру, яка відступила назад у тінь високого живоплоту. Хтось там ховався.
Вийнявши ножа, я тихенько підійшов до того місця біля воріт, де помітив постать. Чоловік виступив з темряви й почав рухатись у бік автостоянки. Це був Скорпіон Джордж.
— Ліне! — почув я його шепіт.— Ти ще тут, Ліне?
— Що в біса ти тут робиш, Скорпіоне? — позаду нього запитав я, і чоловік підскочив.
— Ох Ліне! Ти до смерті мене налякав!
Я насупився, чекаючи його пояснень.
Мирова угода, яка деякий час діяла на вулицях після останньої мафіозної війни кількох банд у Південному Бомбеї, тепер почала підводити. Молодь, яка не брала участі у війні й не погоджувалася на перемир’я, почала порушувати правила, що були написані кров’ю найкращих людей. Вони нападали одне на одного. У нашому районі теж почалися сутички між конкуруючими бандами. Я повсякчас був насторожі, пильний і злий на себе за те, що мало не скривдив друга.
— Я ж попереджав не підкрадатись отак до людей,— прогримів я.
— Бачиш... вибач...— нервово почав він, озираючись праворуч і ліворуч.— Це... це...
Відчай тримав у лещатах його серце, і чоловік не міг розпочати розмови. Я підшукував зручне місце для діалогу.
Я не міг зайти зі Скорпіоном до приміщення парковки. Він був безхатченком, що ночував під дверима, і його присутність у комплексі могла викликати невдоволення, якби це помітив хтось із мешканців. Мене зовсім не лякали скарги, але я знав, що це може вартувати охоронцю його роботи.
Беручи Скорпіона за руку, я повів високого худорлявого канадця через дорогу до зруйнованого муру глибоко в пітьмі. Сідаючи поруч з ним у темряві, я запалив косяка і поділився з Джорджем.
— Ну що там, Скорпе?
— Це все той дідуган,— почав він, глибоко затягнувшись косяком.— Цей дідуган у темному костюмі. Агент ЦРУ. Це все мене лякає, друже! Я не можу працювати на вулицях. Я не можу обробляти туристів. Я наче бачу його скрізь, у своїй уяві, й він розпитує про мене. Твій хлопець Навін, детектив, він що-небудь розкопав?