Рукоять з латуні мала форму півкола, зроблена так, щоб уміщуватись у стисненому кулаці. Ніж був зручний для пробивання отворів, а не для різання чи штрикання.
— Знаєш,— сказав я, віддаючи йому назад зброю,— сподіваюся, що нам з тобою ніколи не доведеться битися.
Він широко посміхнувся, вкладаючи ножа в піхви.
— Чудовий план! — вирішив він.— Без проблем. Ти і я, ми ніколи не будемо битися. Домовилися?
Він простягнув мені руку. Я на мить завагався, бо не був упевнений у тому, що можу пообіцяти з ним не битися, якщо наші банди стануть ворогами.
— А, біс із ним,— випалив я, ляскаючи його по долоні, а потім міцно тиснучи йому руку.— Ми ніколи не б’ємося. Незважаючи ні на що.
Він знову мені посміхнувся.
— Я...— почав він на хінді.— Я шкодую про... про той коментар раніше.
— Та нічого.
— Насправді я люблю собак,— повідомив він.— Будь-хто це тобі тут підтвердить. Я навіть годую бродячих собак в околиці.
— Усе нормально.
— Аджаю! Скажи йому, як сильно я люблю собак!
— Дуже сильно,— підтвердив Аджай.— Він обожнює собак.
— Якщо ти негайно не припиниш базікати про собак,— процідив Ішміт крізь натягнуту посмішку,— я надаю тобі по шиї.
Ішміт відвернувся від свого підлеглого. Невдоволення, мов вінець, проступило в нього на чолі.
— Абдулло,— сказав він.— Ти прийшов поговорити, я правильно розумію?
Абдулла розтулив був рота, щоб відповісти, аж тут на подвір’я зайшла бригада з десятка робітників, тягнучи два довгі порожні візки.
— Розступіться! — почали горлати вони.— Робота — то Божа справа! Працівники виконують Божу роботу! Ми прийшли за мішками! Старі мішки забирають! Нові мішки привозять! Розступіться! Робота — то Божа справа!
Проявляючи зневагу, що коштувала б комусь іншому життя, робітники сліпо проігнорували статус і комфорт кривавої банди і почали витягати мішки з імпровізованого трону. Смертоносні велосипедні вбивці, спотикаючись, покотилися зі своїх місць на купі.
Настільки швидко, наскільки дозволяла гідність, Ішміт зліз зі своєї раніше вигідної точки огляду і став біля Абдулли, щоб спостерігати за подальшим демонтажем. Я також зліз додолу і приєднався до своїх друзів.
Фардін на прізвисько Політик одразу ж підвівся і запропонував свого дерев’яного стільця Ішміту. Ватажок велосипедних убивць прийняв пропозицію, сівши біля Абдулли, і поважно замовив чаю.
Доки ми чекали на чай, працівники розібрали високий пагорб з мішків, залишивши на голому камінні подвір’я лише розкидані зернятка і солому. Ми попивали адраковий[28] чай — пряний імбирний чай, міцний настільки, щоб довести до сліз навіть тих, хто судить суддів.
Робітники принесли інші мішки на щойно звільнене місце. За декілька хвилин почала формуватися нова гора, і люди, які працювали на велосипедних убивць, почали знову надавати їй вигляду троноподібних місць.
Певно, щоб приховати своє приниження від того, що його сцену зненацька зруйнували, Ішміт звернув увагу на мене.
— Ти... чужинцю,— запитав він,— що ти думаєш про Дас Расту?
— Джі,— відповів я, вживаючи шанобливе звертання, рівноцінне слову «сер».— Мені цікаво, як ми змогли зайти сюди без перешкод.
— Ми знали, що ви йдете,— вдоволено пояснив Ішміт,— і ми знали, що ви були друзями, а також вашу кількість. Дядько Диліп — старий чоловік з газетою, пам’ятаєш його?
— Так. Ми проходили крізь його будинок.
— Саме так. Дядько Диліп має спеціальну кнопку, вмонтовану в підлогу під кріслом. Кнопка з’єднана зі дзвоником тут, на подвір’ї. Залежно від того, скільки разів він тисне на кнопку і як довго, ми можемо зрозуміти, хто сюди йде — друг чи чужинець, а також скільки в нас буде гостей. І в нас є багато таких дядьків Диліпів, які правлять за очі й вуха Дас Расти.
— Непогано,— визнав я.
— Гадаю, твої насуплені брови натякають на ще одне запитання.
— Мені також цікаво, чому це місце називають Дас Раста, тобто Десять Шляхів, коли я зміг нарахувати лише дев’ять входів і виходів.
— Ти мені подобаєшся, гора! — мовив Ішміт, використовуючи слово, що означало «біла людина».— Мало хто це помічає. Насправді тут дійсно десять шляхів, що і стало приводом так назвати це місце. Але один з них залишається прихованим і доступним лише для тих з нас, хто тут мешкає. Щоб дізнатися про цей шлях, потрібно або стати одним з нас, або померти від наших рук.
Саме цієї миті Абдулла вирішив повідомити мету свого візиту.
— Я приніс твої гроші,— сказав він, нахиляючись ближче до підлесливої посмішки Ішміта.— Але є одне питання, яке я маю пояснити перед тим, як тобі їх віддати.
— Що за... питання?
— Свідок,— уточнив Абдулла, розмовляючи достатньо голосно, щоб і я почув.— Ви отримали свою репутацію, бо були настільки швидкі під час завдання, що навіть джин не зміг би помітити удару вашого леза. Але під час виконання цього завдання, яке ми вам доручили, хтось-таки спромігся усе побачити. Особа, яка описала ваших людей поліції.
Ішміт зціпив зуби, зиркнув на своїх людей, а потім знову на Абдуллу. Помалу його посмішка повернулася, але зуби й досі були зціплені, неначе він тримав ними ножа.
— Ми, звісно ж, позбудемося свідка,— процідив він.— І, звісно, без додаткової оплати.
— Вже немає потреби,— відповів Абдулла.— Сержант, який приймав заяву, є одним з наших. Він відгамселив свідка і переконав його змінити свідчення. Але ти маєш розуміти, що в такій справі я мушу висловитися від імені самого Санджая. Особливо враховуючи, що це лише ваше друге завдання, отримане від нас.
— Джарур,— знову просичав Ішміт. Звісно.— І я можу тебе запевнити, що проблеми свідків більше ніколи не постане, доки в нас із вами спільний бізнес.
Ішміт узяв руку Абдулли у свою, потримав її мить, потім встав, повернувся спиною і почав дертися назад на верхівку нової гори до нового трону з мішків. Коли він нарешті знову всівся на вершині купи, то промовив лише одне слово.
— Панкадж! — сказав він, звертаючись до велосипедного вбивці, який сидів зі мною.
Фардін витягнув пакунка з грошима зі свого наплічника. Він передав його Абдуллі, а той віддав пакунка Панкаджу. Уже збираючись вилазити на купу мішків, він трохи завагався і обернувся до мене.
— Ти і я, ми ніколи не б’ємося,— широко посміхнувся він, знову простягаючи мені руку.— Пукка? Правильно?
Його широка посмішка була щира: наївне задоволення від нової дружби було б висміяне як ознака наївності всіма тими гангстерами і вигнанцями, з якими я познайомився і перебував у австралійській в’язниці. Але ми були в Бомбеї. І посмішка Панкаджа була щира, як і його готовність боротися зі мною декілька хвилин тому; така сама щира була і моя.
Я лише тоді усвідомив, з ким я перекидався образами, коли Ішміт вимовив його ім’я. Він був другою людиною в банді велосипедних убивць і за вправністю з ножем не поступався самому Ішміту.
— Ти і я,— погодився я, переходячи на хінді,— ми ніколи не б’ємося. Незважаючи ні на що.
Його лукава посмішка стала ще ширша, і він атлетично видряпався на купу мішків, щоб віддати пакунка Ішміту. Абдулла підніс руку до грудей на знак прощання.
Ми знову пішли слідом за Абдуллою крізь лабіринт провулків, далі через вітальню, де й досі сидів дядько Диліп, читаючи газету, з ногою біля кнопки в підлозі, а потім вийшли на вулицю.
Доки ми заводили мотоцикли, Абдулла привернув мою увагу. Коли ми зустрілися поглядами, його обличчя осяяла рідкісна широка посмішка щастя і збудження.
— Мало не вскочили в халепу! — сказав він.— Шукран Алла.[29]