— Зараз буде,— відповів Біллі, відкладаючи люльку.
— Ні, Біллі,— сказав я, піднімаючи руку.— Я не хочу ніякого морозива.
— Але ж ти обожнюєш морозиво,— зауважив Вікрам.
— Не настільки, щоб відсилати когось по нього, Вікраме. Вгамуйся.
— Якщо вже давати йому завдання,— озвався з тіні Конкенон,— я не проти двох морозив і дівки. Двох дівок. І він уже має бути на півдорозі.
— Ти чув це, Біллі? — налягав Вікрам.
Він підійшов до Біллі й почав тягнути його з ліжка, але, почувши глибокий і дзвінкий голос, що пролунав від непорушної фігури, Вікрам завмер, неначе під прицілом.
— Вікраме,— проказав голос.— Ти вбиваєш мій кайф, чоловіче.
— Чорт! Чорт! Чорт! Вибач, Денісе,— промимрив Вікрам.— Я просто знайомив Ліна з хлопцями і...
— Ліне,— озвався чоловік з ліжка, розплющуючи очі, щоб поглянути на мене.
Вони в нього були напрочуд світлі, сірого кольору, з оксамитовим сяйвом.
— Мене звати Деніс. Радий познайомитися. Будь як удома. Мі casa, es su casa[4].
Я підійшов ближче, потиснув Денісу руку, що була як слабке пташине крило, і відступив назад до краю ліжка. Деніс провів мене поглядом. На його губах з’явилася ніжна посмішка блаженства.
— Ого! — тихо сказав Вінсон, підійшовши до мене.— Денісе, чувак! Радий бачити тебе серед нас! Ну як, сподобалося на тому боці?
— Там тихо,— мовив Деніс, посміхаючися мені.— Дуже тихо. За винятком останніх хвилин.
Конкенон і молодий детектив Навін Едеїр приєдналися до нас. Усі витріщилися на Деніса.
— Це велика честь, Ліне,— сказав Вікрам.— Деніс на тебе дивиться.
Конкенон порушив невелику паузу в нашій розмові.
— Це просто супер! — прогарчав він, широко посміхаючись.— Я сиджу тут останні шість місяців, ділюся своїм почуттям гумору і мудрістю, смалю твою травку і п’ю твоє віскі, і ти розплющував очі всього двічі. І тут з’являється Лін — і ти вилупився на нього, як на людський факел. Денісе, невже я став твоєю лярвою?
— Напевно, так, чоловіче,— тихо сказав Вінсон.
Конкенон почав реготати так, що Деніс аж здригнувся.
— Конкеноне,— прошепотів він,— я люблю тебе, як дружнього привида, але ти дійсно вбиваєш мій кайф.
— Вибач, Денісе, хлопче,— вишкірив зуби Конкенон.
— Ліне,— прошепотів Деніс. Його голова й тіло так і залишилися непорушними.— Не подумай, будь ласка, що я невихований. Зараз мені треба відпочити. Було приємно з тобою познайомитися.
Він трішки повернув голову в бік Вікрама.
— Вікраме,— промимрив він тим самим гучним, глибоким басом.— Будь ласка, тихіше. Ти вбиваєш мій кайф, чувак. Буду вдячний, якщо ти зупинишся.
— Звичайно, Денісе. Вибач.
— Біллі Башу? — тихо покликав Деніс.
— Так, Денісе?
— До біса морозиво.
— До біса морозиво, Денісе?
— До біса морозиво. Його ніхто сьогодні не отримає.
— Так, Денісе.
— Зрозуміло?
— До біса морозиво, Денісе.
— Я не бажаю чути слово «морозиво» принаймні три місяці.
— Так, Денісе.
— Добре. Тепер ти, Джамале, підготуй мені ще один чилум. Великий і міцний. Величезний. Легендарний. Це буде актом співчуття, практично дивом. Бувайте всі і кожен, тут і там.
Деніс склав руки на грудях, заплющив очі й повернувся у попередній стан спокою — знову став схожим на трупа, роблячи лише п’ять вдихів і видихів за хвилину.
Ніхто не рухався і не говорив. Джамал мовчки підготував легендарний чилум. Усі в кімнаті стежили за Денісом. Я схопив Вікрама за сорочку.
— Забираймося звідси,— сказав я, ідучи з кімнати й тягнучи Вікрама за собою.— Всім до побачення.
— Агов, почекайте на мене! — загукав позаду Навін, рвонувши за нами через французькі двері.
На свіжому повітрі Вікрам і Навін умить отямилися. Вони пришвидшили ходу і наздогнали мене.
Легкий вітерець, що повівав у затіненому платанами коридорі, між триповерховими будинками, приніс із собою сильний сморід від працівників риболовецького флоту з найближчого причалу Сассуна.
Потоки світла пробивалися крізь щілини між деревами, збираючись маленькими озерцями. Доки я оминав затінок і проходив крізь ці маленькі озерця білого тепла, кожне з них було немов сонце, що наповнювало мене, а потім відходило в тінь, наче хвиля.
Небо було імлисто-блакитним склом, що його винесло хвилями на берег з глибини моря. Вороння заполонило дахи автобусів, що рухалися до прохолодніших частий міста. Повсюди було чути різкі вигуки тягачів ручних візків.
Це був один з тих днів, що змушує жителів Бомбея, мумбаїтів, співати вголос. І коли я проминув чоловіка, який ішов у протилежному напрямку, то помітив, що ми обоє наспівуємо однакову любовну пісеньку на хінді.
— Кумедно,— відзначив Навін,— чоловіче, ви наспівували одну й ту ж саму пісню.
Я посміхнувсь і знову збирався заспівати ще декілька рядків, як бувало раніше після склянки блакитного джину, коли Вікрам вклинився зі своїм запитанням.
— То як усе минуло? Ти його дістав?
Однією з причин, чому я нечасто буваю на Гоа, є те, що мене щоразу просять що-небудь там зробити. Три тижні тому я сказав Вікраму, що їду з дорученням на Гоа, і він попросив мене дещо для нього виконати.
Він заклав лихварю одну з материних весільних прикрас як заставу для видачі кредиту. Це було намисто, інкрустоване невеликими рубінами. Вікрам виплатив борг, але лихвар відмовився повернути намисто. Він пообіцяв віддати його на Гоа при особистій зустрічі. Знаючи, що лихвар поважає санджайську компанію — злочинне угрупування, на яке я працюю, Вікрам попросив мене відвідати лихваря.
Я виконав це прохання і забрав намисто, але Вікрам перебільшив рівень поваги лихваря до мафії. Ухиляючись від зустрічей, він змарнував тиждень мого часу, залишаючи образливі повідомлення про мене та санджайську компанію, й аж потім погодився віддати намисто.
Але вже було запізно. Він був акулою, а мафія — компанія, яку він зневажив,— була човном для вилову акул. Я викликав чотирьох місцевих членів санджайської компанії. Ми гамселили бандитів, які стояли між нами й лихварем, аж доки вони не втекли. Ми дісталися до лихваря. Він передав нам намисто. Потім один з місцевих віддубасив його в чесній боротьбі та продовжував бити його в боротьбі без правил, доки не навчив поваги.
— Ну? — запитав Вікрам.— Ти його дістав чи ні?
— Тримай,— відповів я, виймаючи намисто з кишені піджака і віддаючи його Вікраму.
— Ого! Ти його дістав! Я знав, що можу на тебе розраховувати. Денні завдав тобі якихось незручностей?
— Можеш викреслити його зі списку своїх кредиторів, Вікраме.
— Тгик,— сказав він. Добре.
Він вийняв намисто з синьої шовкової торбинки. Рубіни, освітлені сонячним промінням, немов розтанули в його долонях.
— Слухай, я... я віднесу його мамі. Просто зараз. Хлопці, підкинути вас куди-небудь на моєму таксі?
— Тобі в інший бік,— відповів я, доки Вікрам ловив таксі.— Я повернуся до свого мотоцикла біля «Леопольда».
— Якщо ти не проти,— м’яко мовив Навін,— я б з тобою прогулявся.
— Як хочеш,— сказав я, дивлячись, як Вікрам поклав шовкову торбинку собі в сорочку для сховку.
Він уже збирався сідати в таксі, але я його зупинив, нахилившись до нього, щоб прошепотіти:
— Що ти коїш?
— Що ти маєш на увазі?
— Ти не можеш брехати мені про наркотики, Віку.
— Брехати? — заперечливо перепитав він.— Дідько, я просто зробив декілька затяжок коричневого героїну, і це все. Ну й що? Тим більше, що він не мій, а Конкенона. За нього заплатив він.
— Тримай себе в руках,— застеріг я його.
— Я завжди тримаю себе в руках. Ти ж мене знаєш.