Я взяв воду до лісу, сходив до вітру, обмився, відшкрябався і повернувся: Карла вже сиділа, задивившись на шматочок неба.
— З тобою все гаразд? — запитав я.
— Зі мною все гаразд,— сказала вона.— Де ти був?
— Мився.
— Після того як обробив мені порізи на руках і ногах.
— Я люблю гігієну.
Я вмостився біля неї, а вона вмостилася біля мене.
— Його вже немає,— мовила вона, притискаючи обличчя до моїх грудей.
— Його вже немає,— відгукнувсь я.
День підняв блакитного прапора, і звуки життя пробудилися від сну — вигуки, сміх, пташиний щебет, знахабнілий у світлі дня, а ще голубині тремтливі історії кохання.
Карла знову заснула, а я вгамувався поруч, у спокої, який може створити лише сонне кохання, і все це попри думки про Абдуллу, які, немов отвори від куль у свідомості, все продовжували кривавитися.
Він був дисциплінований, він був готовий пролити кров за друга, він був достатньо безжалісний, щоб зганьбити власну честь, і я був по-своєму такий самий.
Нарешті я теж заснув, опинившись на хвилі словесної розради: слова, сказані Ідрисом, прокручувались у голові знову і знову, вівці рахували овець.
«Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо»,— повторювалася фраза. «Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо». І коли ми прокинулися наступного ранку, гомін складів перетворився на перший ніжний дощ нового мусону.
Досі зранені після ночі, ми повернулись у табір, коли злива заполонила небеса морями, очищеними вознесінням і розлитими з плечей дерев, які розтрусив вітер.
Струмочки продиралися крізь віття, і птахи ховалися на гілках, не ризикуючи вільним польотом. Рослини, що були тоненькими апострофами, перетворились на параграфи, а ліани, що спали, неначе змії взимку, почали знахабніло корчитися посеред яскравої свіжої зелені. Охрещений небом світ знову народився, і надія змила з гори пил і кров минулого року.
Частина XV
Розділ 85
Наприкінці того першого дощового тижня, подивившись танці Силвано й учнів під час рідкісного дощу з сонцем — такого, що й Ідрис ненадовго приєднався, спираючись на свою довгу патерицю, ми з Карлою востаннє спустилися з гори.
Ми не знали, що крута стежка зникне через рік, зітерта природою. Ми не знали, що плато, та й печери позаростають незабаром після того, як Ідрис і його учні розберуть свій табір і подадуться до Варанасі.
Ми не знали, що бачимо Ідриса востаннє в житті. Ми захлиналися історіями про нього дорогою до траси, не підозрюючи, що він уже перетворився на привид філософії, який жив у нас лише у спогадах та ідеях. Ми не знали, що Ідрис уже був для нас втраченим у часі, як і Абдулла.
Ми наздоганяли чорну хмару аж до появи півострова біля «Метро» і припаркувалися під аркою біля готелю «Амрітсар», саме коли розпочався новий шторм.
Буря накотилася з обох боків арки, і ми трималися разом, регочучи, а потоки били батогами. Коли шторм ущух, ми разом протерли мотоцикла: Карла повсякчас розмовляла з ним, неначе духовний механік.
Ми піднялися сходами до холу і після кількох тижнів на горі побачили там зміни. Там, де була схованка Джасванта, стояли скляні двері рефрижератора. Франтівське крісло і досі було там, але дерев’яного стола реєстрації замінив розкішний пластиково-скляний прилавок.
Джасвант і сам був у розкішному костюмі, доповненому краваткою.
— Що за біс, Джасванте? — поцікавився я.
— Ти маєш прийняти зміни, чоловіче,— мовив Джасвант.— Добридень, міс Карло. Як приємно вас знову бачити.
— Гарний костюм, Джасванте,— відповіла вона.
— Дякую, міс Карло. Гадаєте, він мені личить?
— Дуже звужує. Ходи привітайся. Але будь обережний, бо з мене ллється вода.
Я ще й досі супився на нового стола з давніми сумнівами.
— Що не так? — запитав Джасвант.
— Твій реєстраційний стіл схожий на прилавок у аеропорту.
— І?
— Ти підходиш до прилавка в аеропорту, тому що треба, а не тому що хочеться.
— Ти можеш навідувати старого стола будь-коли. Його придбав Олег. Він у твоїй кімнаті.
— Олег! Дідько, а він меткий. Він мене випередив.
— Твій новий стіл — нормальний, Джасванте,— заспокоїла Карла.— Постав на верхню полицю якусь рослину, поклади красиву велику мушлю біля неї і, може, ще прес-пап’є з дутого скла на другу полицю. Це пом’якшить атмосферу. Якщо хочеш, можу позичити мушлю і прес-пап’є з кульбабою на ньому.
— Справді? Буду дуже вдячний.
— Тут немає рому,— зауважив я, витираючи конденсат зі скляних дверей його нової холодильної камери.— І ніякого сиру.
— У нас нове меню,— доповів Джасвант, перегортаючи заламіновану сторінку на ламінованому прилавку з аеропорту.
Я на нього не дивився.
— Мені подобалося старе меню.
— У нас не було старого меню,— насупився Джасвант.
— Отож-бо.
— «Бюро втраченого кохання» приводить багато людей у ці двері, і я маю презентувати правильну корпоративну картинку. Треба йти в ногу з часом, Ліне.
— Мені подобається, коли час іде в ногу зі мною.
— Заздалегідь попереджаю, Джасванте,— мовила Карла,— я планую внести деякі зміни в декор моїх кімнат.
— Зміни? — поцікавився Джасвант: комерція затягувала на ньому краватку.
За кілька наступних днів Карла розібрала бедуїнське шатро, і ми пофарбували її кімнати в червоне, а двері й лутки в чорне. Джасвант не скаржився, бо продав нам фарбу.
Карла вирізала картинки з наукових журналів і помістила у рамки з боллівудського золота. Запхала під скло пір’їну, листок і сторінку зі збірки віршів, яку знайшла на тихій вулиці, коли та тріпотіла на вітрові. «Моління дощу».