— Понюхай боби,— наполягав Вінсон.
— А... та я й так відчуваю.
— Понюхай їх! — нагально повторив Вінсон, підтягуючи ближче до мене мертве бобове тіло.
— Я не нюхатиму твоїх бобів, Вінсоне, і байдуже, наскільки вони колумбійські. Не тягни до мене того трупа.
Він знову підсунув мішка до стіни, саме коли до нас повернулися Карла і Ранвей.
— Він відмовляється нюхати мої боби,— поскаржився Вінсон.
— Відмовляється? — знущалася Карла.— Лін, якого я знаю, просто бобовий фанатик.
— Стюарт зробив особливу суміш,— гордо повідомила Ранвей.— Гадаю, що це найкраща кава, яку я куштувала.
— Вона в іншій кімнаті,— сказав Вінсон, готуючись туди піти.— Можеш понюхати, якщо хочеш.
— Та ні,— випалив я.— Я відчуваю все звідси.
— Я ж казав тобі, мій Великодній Зайчику,— обійняв Вінсон свою Ранвей.— Люди відчуватимуть аромат нашої кави з вулиці й будуть неначе загіпнотизовані, щось таке.
— Удачі, люди,— мовив я, витягаючи Карлу з перебудованої крамниці.
— Відкриття на повний місяць,— нагадала Ранвей посеред обіймів.— Не забудьте.
На вулиці ми залізли На мого сталевого коня, але Карла зупинила мене до того, як завівся двигун.
— Що ти відчуваєш у присутності Вінсона? — поцікавилась вона, тримаючи руку на моєму плечі.
— Хвилі бобів,— сказав я.— Що ти відчула у присутності Ранвей?
— Він розповів, як вони назвуть це місце?
— Так. «Любов&віра». А що?
— Наскільки я бачу,— мовила Карла,— він — кохання, а вона — віра.
Біля нас зупинилося авто, блокуючи шлях. Насправді це був катафалк з Денісом — Несплячим Бабою — за кермом. Конкенон сидів на пасажирському сидінні. Біллі Башу і Джамал — Театр Одного Актора — сиділи позаду, а біля одного з вікон лежав манекен у чомусь схожому на прозору пластикову домовину.
Конкенон поклав ліктя на вікно.
— Розшукуються,— заявив він, вишкірившись на Карлу.— Живі чи мертві.
— Рухайся,— мовив я.
— Привіт, Карло,— озвався Деніс.— Так приємно познайомитися з тобою, коли я не сплю. А ми зустрічалися, коли я був на тому боці?
— Ні, Денісе,— розсміялася вона, обхопивши рукою моє плече.— Ти однозначно був на тому боці, коли я вперше тебе побачила. Що ти в біса робиш?
— Ми перевіряємо, як рухаються сплячі, коли транспортуються у сонній камері,— терпляче пояснив він.— Я приєднав до манекена сенсори. Вони вкажуть на синці різного розміру. Це допоможе нам визначити найбільш комфортне внутрішнє розташування у сонних камерах, які ми створили для сплячих.
— Ви робите власні домовини? — запитала Карла.
— Звісно,— підтвердив він, передаючи Конкенону чилум.— Ми мусимо. Наявні сонні камери змушують сплячих стискати ноги разом. Наші сонні камери будуть ширші. Це дуже важливо для комфорту сплячих.
— Розумію,— посміхнулася Карла.
— Усередині буде найм’якіша шовкова підкладка, підбита пір’ям,— провадив Деніс, тримаючи руки на кермі.— І труни будуть зроблені зі скла, щоб сплячі були ближче до рослин, тваринок і комах, які мандруватимуть у землі навколо них, щоб було не нудно спати.
— Круто,— посміхнулася Карла.
— Чи можу я відрекомендувати Біллі Башу і Джамала — Театр Одного Актора? — сказав Деніс.— Хлопці, це мадам Карла.
Біллі Башу привітався з Карлою усмішкою, а Джамал покрутив головою, брязкаючи прикутими богами.
Я не зміг утриматися.
— Театр одного актора,— мовив я, киваючи Джамалу.
— Театр одного актора,— повторив він.
Я глянув на Карлу, і вона зрозуміла.
— Театр одного актора,— сказала вона, посміхаючись йому.
— Театр одного актора,— як по сигналу відповів Джамал, теж посміхаючись.
Я зиркнув на Конкенона, бажаючи, що він звалив, але натомість він заговорив.
— А знаєш, мертві вміють танцювати,— розповів він.
Я перевів погляд на Деніса за кермом катафалка.
— Денісе, те певен, що здатен зараз кермувати? — запитав я, намагаючись заткнути Конкенона.
— Я мушу кермувати,— проспівав Деніс, а його буркотливий голос пролетів відлунням у катафалку.— Конкенон недостатньо обкурений, щоб вести катафалка.
— Мертві вміють танцювати,— повторив Конкенон, радісно посміхаючись.— Вони справді вміють, знаєш.
— І не кажи,— мовила Карла, нахиляючись до мене.
— А я кажу,— вишкірився Конкенон.— Я багато чого вивчив на цій роботі. Вона стала справжньою школою. Зазвичай я ішов, поки люди ще сіпалися, і ніколи не озирався.
— Конкеноне,— втрутився Деніс.— Ти нищиш мій кайф, чоловіче.
— Я лише веду розмову, Денісе. Лише тому, що ми трунарі, не означає, що ми не можемо бути товариськими.
— Правда,— погодився Деніс.— Але як ти очікуєш, щоб я тестував цей новий катафалк, якщо немає кайфу?
— Я лише кажу,— наполягав Конкенон,— вони смикаються, ці трупи, вже по смерті: разі — і починають труситися на столі. Одне тіло, яке вчора в нас опинилося, танцювало краще, ніж я. Але я ніколи не обирав танці, якщо відверто, коли натомість можна битися або цілуватися.
— Запали наступний чилум,— скомандував Деніс, заводячи катафалка.— Якщо тобі по барабану на мій кайф, то послухай манекена. Він просто волає.
Вони від’їхали, а гасло компанії повільно пропливало повз нас, наклеєне на довгі вікна катафалка: «Мир у спокої».
— А оце вже цікава команда.
— Шлюб, укладений у Лімбі[164],— вирішив я.— Але манекен здався приємним хлопцем.
Розділ 88
Діва Девнані запросила нас на зустріч у своєму корпоративному офісі. Він містився на Ворлі-Сіфейс, який нагадував велику посмішку з будівель, що сяяла з широкого вигнутого бульвару, звернута до моря. Будівля Діви нагадувала верхню палубу океанського лайнера з високими півкруглими вікнами, на повному ходу, а суцільний балкон був як леєр.
Коли двері ліфта зачинились, я запропонував Карлі свою флягу. Карла зробила ковток і віддала її назад. Ліфтер зиркнув на мене. Я запропонував флягу йому, і він теж зробив ковток, наливаючи ром собі в рота, не торкаючись губ. Передав флягу назад, хитаючи головою.
— Благослови всіх, Боже,— сказав він.
— До речі про всіх,— мовила Карла,— і тебе хай теж благословить Бог.
Двері відчинилися перед мармурово-скляною прерією з кількома дуже привабливими дівчатами у дуже вузьких спідницях, які паслися за столами розваги.
Поки Карла спілкувалася з секретаркою, я крутився навколо сталево-скляних столів, зазираючи дівчатам через плече. Дівчата слухали музику в навушниках, грали у відеоігри й читали журнали.
Одна з дівчат, перегортаючи сторінку, підвела погляд. Вони стишила звук на своєму плеєрі.
— Я можу вам чимось допомогти? — запитала вона, блискаючи лютими очима.
— Я... знаєш... я буду отам,— сказав я, задкуючи.
Секретарка відвела нас до алькову навпроти дверей офісу Діви, і ми сіли на м’яких стільцях. Там стояв столик з діловими газетами і журналами, на ньому — газована вода у карафі та трохи арахісу, насипаного у бронзовий зліпок людської руки.
Долоня з арахісом привернула мою увагу, коли ми сідали. Я вказав на неї, намагаючись зрозуміти натяк.
— Це так ми тобі заплатимо? — прошепотів я Карлі.— Чи, може, це те, що сталося з останнім хлопцем, який попросив надбавки?
— Біднякам не випадає перебирати,— сказала Карла.
— Збіса добре,— посміхнувсь я, подумки аплодуючи.
Біля нас з’явилася висока гарненька дівчина.
— Я можу принести вам кави? — запитала вона.
— Може, пізніше, з Дівою,— відмовилася Карла.— Дякую.
Дівчина пішла, і я обернувся до Карли.
— Там досить дивно, на рецепції.
164