— Іди, зіткнися з кимсь іншим, Ранджите.
— Будь ласка, будь-ласка. Це... це не те слово, яке я часто вживаю.
— Чого тобі?
— Є... є дещо, про що я хочу з тобою поговорити.
Я поглянув на Лайзу, яка й досі сиділа зі своїми друзями. Вона, звівши очі вгору, помітила мене. Я кивнув. Вона все зрозуміла й кивнула у відповідь, перш ніж знову обернути увагу на своїх друзів.
— Що в тебе на думці?
Хвиля подиву промайнула на його бездоганно-витонченому обличчі.
— Якщо зараз невдалий час...
— Для цього не буде вдалого часу, Ранджите. Тож ближче до справи.
— Ліне, я певен, що ми можемо бути друзями, якби лише...
— Ранджите, не приплітай нас. Немає ніяких нас. Інакше я був би в курсі.
— Ти говориш так, наче я тобі не подобаюся,— провадив Ранджит.— Але ти мене зовсім не знаєш.
— Ти мені не подобаєшся. І це зараз. Якщо ми познайомимось краще, то стане ще гірше.
— Чому?
— Чому що?
— Чому я тобі не подобаюся?
— Знаєш, якщо ти стоятимеш у фойє, зупиняючи кожного, кому ти не подобаєшся, і почнеш запитувати в них чому, ліпше знайди для цього кімнату, бо пробудеш тут усю ніч.
— Але, стривай... це... я не розумію.
— Твої амбіції небезпечні для Карли,— тихо пояснив я.— Мені це не подобається. Тому мені не подобаєшся ти. Це достатньо зрозуміло?
— Якраз про Карлу я й хотів з тобою поговорити,— видав він, вивчаючи моє обличчя.
— Про Карлу?
— Я хочу бути впевнений, що вона в безпеці, от і все.
— Що ти маєш на увазі — в безпеці?
Він нахмурився й, утомлено зітхнувши, нахилив на мить голову.
— Навіть не знаю, з чого почати...
Я роззирнувся, а потім спрямував його до кутка у великому холі, з двома кріслами. Знявши меча, я сів навпроти Ранджита, поклавши собі на коліна огорнуту ситцем реліквію.
До нас негайно підійшов офіціант, але я з посмішкою відмахнувся від нього. Ранджит понурив голову, вдивляючись у килим, однак за деякий час він узяв себе в руки.
— Ти знаєш, що я останнім часом досить глибоко поринув у політику. Організував декілька важливих кампаній. Деякі люди намагалися докопатися до мене, використовуючи будь-яку пресу поза моєю власністю. Думаю, ти чув.
— Я чув, що ти скуповуєш «банки голосів»[45],— сказав я.— Це змушує людей нервувати. Повернімось до Карли.
— А ти... ти розмовляв з Карлою?
— Чому ти про це запитуєш?
— То розмовляв?
— Ми закінчили, Ранджите.
Я почав підводитись, але він наполіг, щоб я залишився.
— Почекай. Дай мені шанс усе сказати. Я очолював потужну кампанію в пресі проти Спису карми.
— Спису, що влучить у Карлу, якщо ти не припиниш провокувати людей на те, щоб його метнути.
— Це... це саме те, про що я хотів поговорити з тобою. Розумієш... я знаю, що ти й досі в неї закоханий.
— Бувай,— процідив я, встаючи, щоб піти, але він схопив мене за зап’ясток.
Я подивився на його руку.
— Не раджу.
Він забрав руку.
— Будь ласка, зачекай. Прошу, просто сядь, і я скажу все, що маю.
Я сів, насупивши брови.
— Знаю, що ти подумаєш, наче я виходжу за рамки,— швидко мовив він,— але думаю, ти б волів знати, якби Карлі щось загрожувало.
— Ти є загрозою для неї, і ти маєш відступитися. Найближчим часом.
— Ти мені погрожуєш?
— Саме так. Дуже радий, що змогли поговорити.
Ми дивились один на одного з відстані, що існує між хижаком і здобиччю: гаряче, погрозливо і напружено.
Карла. Я зустрів її багато років тому, першого ж дня в Бомбеї, і єдиний погляд перетворив моє серце на мисливського птаха у неї на зап’ястку.
Вона мене використала. Вона кохала мене, поки я не закохався в неї. Вона завербувала мене для роботи з Хадербгаєм. А коли з підлоги кохання, ненависті та помсти змили кров, коли рани зарубцювалися, вона вийшла заміж за вродливого усміхненого мільйонера, що зараз дивився мені в очі. Карла.
Я поглянув на Лайзу, прегарну і яскраву, у товаристві своїх творчих друзів. У моєму роті з’явився гіркий присмак, а серцебиття почало пришвидшуватись. Я два роки не розмовляв з Карлою, але сидіти тут, поки Ранджит говорить про неї, було наче зрадою Лайзі. Я знову обернувся до Ранджита. Не надто щасливий.
— Я бачу це в тобі,— сказав він.— Ти й досі в неї закоханий.
— Ти хочеш отримати від мене ляпас, Ранджите? Бо якщо це твоя мета, то ти вже її майже досяг.
— Ні, звісно ж, ні. Я переконаний у тому, що ти її досі любиш,— мовив він, здавалося, чесно і щиро,— тому що, розумієш, на твоєму місці я б теж і досі її кохав, навіть потому як вона мене покинула, щоб вийти заміж за іншого. Є лише одна Карла. Є лише один шалений спосіб її кохати. Ми обоє це знаємо.
Найкращим у діловому костюмі є те, що за потребі є за що вхопитися. Тож я одразу вчепився в його костюм, сорочку і краватку.
— Припини торочити про Карлу,— вичавив я.— Зупинися, поки не пізно.
Він розтулив рота, гадаю, щоб закричати, але передумав. Він був людиною при владі, яку політика веде до ще більшої влади, тому не міг влаштувати сцену.
— Будь ласка, будь ласка, я не намагаюся тебе засмутити,— благав він.— Я хочу допомогти Карлі. Якщо зі мною щось станеться, можеш ти мені пообіцяти...
Я відпустив його, і він швидко відсахнувся, сідаючи назад у крісло і поправляючи костюм.
— Що ти маєш на увазі?
— Минулого тижня на мене вчинили замах,— сумно пояснив він.
— Ранджите, щоразу як ти розтуляєш рота, то сам чиниш замах на власне життя.
— У мою машину заклали бомбу.
— Детальніше про бомбу.
— Мій водій відійшов від автомобіля лише на кілька хвилин, щоб купити паан[46]. На щастя, коли повернувся, то помітив погано захований дріт і знайшов бомбу. Ми зателефонували в поліцію, і бомбу забрали. Це був муляж, але в записці говорилося, що наступна бомба буде справжньою. Я спромігся приховати це від преси. Як ти знаєш, я маю певний вплив.
— Поміняй водія.
Він розсміявся.
— Поміняй водія.
— Мого водія?
— Він — твоя слабка ланка. Є шанс, що він знайшов бомбу в машині, бо сам її туди поклав. Йому заплатили. Щоб тебе залякати.
— Я... ти ж, звісно, жартуєш. Він працює на мене вже три роки...
— Добре. Дай йому хорошу вихідну допомогу, але позбудься його.
— Він такий відданий працівник...
— Карла про це знає?
— Ні. І я не хочу, щоб вона дізналася.
Тепер була моя черга сміятися.
— Карла — велика дівчинка. І вона розумна. Ти не повинен приховувати від неї такі речі.
— Та все ж...
— Ти змарнуєш свій найкращий козир, якщо все їй не розповіси. Вона розумніша за тебе. Вона розумніша за всіх.
— Але...
— Скажи їй.
— Можливо. Мабуть, ти маєш рацію. Але я просто намагаюся з’ясувати ситуацію, розумієш? Я думаю, все буде гаразд. У мене надійна охорона. Але я непокоюся про Карлу. Це моя єдина турбота.
— Я вже попереджав, щоб ти відвалив,— повторив я.— Забудь про політику на деякий час. Кажуть, риба починає гнити з голови. Тож коли щось починає гнити, це час для змін.
— Я не зупинюся, Ліне. Ці чоловіки, ці фанатики, вони саме так перемагають. Вони всіх залякують, щоб ті мовчали.
— Ти зараз хочеш навчати мене політики?
Він посміхнувся: це перша його посмішка, яка мені майже сподобалася, бо в ній була і доброта, а не лише тріумф.
— Я... я думаю, що ми на межі справді великих змін у моделі нашого мислення, наших дій, а можливо, навіть того, про що ми мріємо в нашій країні. Якщо кращі уми переможуть, якщо Індія стане дійсно сучасною світською демократією, з правами та свободами для всіх, то наступне сторіччя стане епохою Індії, і ми поведемо за собою світ.
45
46