Сорочка і футболка під жилетом були заляпані кров’ю. Я зняв жилета, але після цього пляма на футболці розпливлася тільки гірше.
— Та до біса це все. Ми маємо залишатися з Саларом, доки тут не з’явиться компанія. Люди, які таке зробили, можуть спробувати знову, і ми не зможемо покликати копів на допомогу.
— Почекай хвильку,— попросила Карла.
Вона зупинила адвоката, який швидко йшов у наш бік: білий судовий комірець цупкий від презумпції, а папери клієнтів під пахвою, щоб не розсипалися.
— Я дам десять тисяч рупій за вашого піджака,— сказала Карла, розмахуючи віялом банкнот.
Адвокат глянув на гроші, примружився на Карлу і почав спустошувати кишені свого піджака, що коштував заледве тисячу. Карла одягла мене, перехрестивши відвороти, і підняла комірця. Облизавши пальці, позатирала плями на моєму обличчі.
— Ходімо подивимось, як там Салар,— мовила вона, ведучи мене в лікарню.
Ми чекали в коридорі, біля операційної. Чорно-білі кахлі, які благали про не квадратний візерунок, впиралися в сіро-зелені стіни, на яких по низу проглядалися плями від загіпнотизованих швабр утомлених прибиральників. Призначення — це служка і господар, і хай де воно керує, страждання сидить по коридорах, позбавлене чуйності.
— Ти як, мала?
— Я нормально,— посміхнулася Карла.— А ти?
— Я...
У коридор нахабно втиснулися четверо молодих гангстерів компанії Халеда. Їхній ватажок — Фааз-Шах — мав гарячу голову і чомусь розпалився ще більше, побачивши мене.
— Що ти в біса тут робиш? — зажадав він, зупинившись за кілька кроків від мене.
Я став перед Карлою, тримаючи ножа в руці. Вона знала більшість старших гангстерів компанії, та лише кілька молодих вулканів.
— Саламалейкум,— привітавсь я.
Фааз-Шах завагався, шукаючи щось, чого не міг знайти в моїх очах. Я бився разом з його старшими братами у битвах з іншими бандами. І я бився разом з його новим ватажком Халедом. Я ніколи не бився разом з Фаазом-Шахом.
— Валейкумсалам,— м’якше відповів він.— Що сталося з Саларом? Чому ти тут?
— А чому тебе тут не було? — запитав я.— Як ти про це дізнався?
— У нас є люди в цій лікарні,— повідомив він.— У нас скрізь є люди.
— Не в провулку, де зарізали Азіма і Салара.
— Азіма?
— Коли я його побачив, уже було запізно, він сплив кров’ю.
— Де це відбулося?
Вони були важкими молодими гангстерами, які завжди видобудуть з тебе кепський гумор, хай як би ти намагався його приховати, і вони завжди були злими.
Однак я був у безпеці, бо просто вчинив правильно, і рано чи пізно вони б це второпали. Але жоден з них не був у безпеці, якби розізлився настільки, щоб роззявити пельку на Карлу.
— Карло,— мовив я, посміхаючись їй,— якщо можеш, будь ласка, подивися, чи десь тут є чай?
— Залюбки,— вирішила вона, таємниче посміхаючись у відповідь і проходячи повз молодих гангстерів.
— Це був перший відкритий водостік на Мугаммед-Алі-роуд,— розповів я, коли пішла Карла.— На шляху від парфумерного базару до міста. Я зустрів їх саме перед тим, як це сталося.
— Ти — що?
— Ми були на базарі й наштовхнулися на Салара з Азімом. Ми перекинулися кількома словами і пішли собі далі. Вони вирішили зрізати провулками. Поки ми обійшли відкритий водостік, усе було скінчено. Салар упав мені на руки. Хтось на хлопців уже чекав.
Я відгорнув лацкан чорного піджака, показуючи кров, і знову загорнув. Гангстери були присоромлені, як і мають бути, усвідомивши, що тепер мають борг честі переді мною.
— Ми привезли його сюди на таксі,— сказав я, сідаючи.— Ми чекали тут, щоб переконатися, аби з ним усе буде добре після операції. Можете приєднатись, якщо волієте. Карла принесе чаю.
— У нас справи,— мовив Фааз-Шах.
— Ми чекали, поки прийде хтось із компанії, щоб посидіти з Саларом. Він тут у небезпеці. Залиш з ним людину, Фааз-Шаху.
— Мені потрібні всі наявні люди. І ти тут. Ти ж досі відданий компанії, хіба ні?
— А яка це зараз компанія?
Він розреготався, а потім різко зупинився, подумавши про щось інше.
— Мені справді сьогодні потрібні всі люди. А знаєш, він мій родич.
— Салар?
— Так. Він мій дядько. Його родина вже їде. Я буду вдячний, якщо залишишся тут до їхнього приїзду.
— Звісно. І притримай це для нього,— попросив я, дістаючи з кишені ланцюжка.— Він хоче, щоб це відійшло сестрі, якщо він не виживе.
— Я їй передам.
Він обережно взяв пальцями ланцюжка, неначе очікував, що той почне рухатись у руці, а потім запхав у кишеню. Глянув на мене неохоче.
— Я заборгував тобі, Ліне,— зізнався він.
— Ні.
— Заборгував,— зціпив зуби він.
— Ну гаразд, переведи борг на міс Карлу. Якщо коли-небудь почуєш про ймовірну шкоду для неї, попередь про це її чи мене, і ми квити. Згода?
— Добре,— погодився він.— Худагафіз.
— Аллагафіз,— відповів я, спостерігаючи, як вони тупочуть геть з очима, повними помсти.
Я радів, що не беру в цьому участі. Мені було краще допомагати пораненим, а не ранити їх, і, мабуть, Конкенону так само було приємніше ховати їх, а не убивати. У тій сіро-зеленій тиші запах дезінфектора, вибіленої постелі й гірких ліків раптом став занадто медичним, і моє серце закалатало швидше.
На кілька секунд мої емоції, що досі були мов на автоматі, полинули на нічну вулицю разом з Фаазом-Шахом та іншими: вони рушили на війну ще до того, як ми дізналися про її оголошення. Боротьба і страх ринули на мене, неначе я вже стояв на полі битви. А потім я усвідомив, що не мушу брати в ній участі. Не цього разу. І взагалі більше ніколи.
Розділ 90
Я підвів погляд, позбуваючись брутальних думок, і побачив Карлу, яка повільно йшла довгим лікарняним коридором. З нею був чоловік. Це був прибиральник, одягнений у робочий одяг пеона — людини, яка займається чорною роботою. Обличчя Карли наповнило сяйво, її посмішка була таємницею, що чекала на розкриття.
Вони сіли біля мене.
— Ти просто мусиш познайомитися з цим чоловіком і послухати його історію,— заявила Карла.— Деве, познайомся з Шантарамом. Шантараме, познайомся з Девом.
— Намасте,— озвався я.— Приємно познайомитися.
— Прошу, розкажи йому, Деве,— мовила Карла, всміхаючись мені.
— Але це не дуже цікава історія, як я вже казав. Може, якось іншим разом.
Він почав підводитись, але ми знову лагідно повернули його на місце.
— Прошу, Деве,— наполягала Карла.— Просто розкажи йому, як розповідав мені.
— Але я можу втратити роботу,— непевно сказав він,— якщо не повернуся до своїх обов’язків.
— От і добре,— мовила Карла,— бо коли ми підемо звідси, ти приєднаєшся до нас.
Він перевів погляд на мене. Я у відповідь усміхнувся.
— Як вона скаже,— мовив я.
— Я не можу,— розхвилювався він.— Потрібно закінчити зміну.
— Спочатку історія, будь ласка, Деве,— благала Карла.— Тоді ми фінішуємо на старті.
— Ну, як я вже розповідав вам, поки ми чекали на чай,— почав він, дивлячись на руки.— Мене звати Дев, і я садгу.
Його голова була виголена, а ще чоловік носив амулети і браслети. Крім уніформи, він не мав іншого одягу. Це був дуже простий худорлявий чоловік, з кашкетом на голові, босий.
Обличчя вольове — сильніше, ніж він сам, а очі, коли він їх таки підводив, і досі палали гарячими вогнями.
Садгу Шиви вкривають себе попелом з крематорію, розмовляють з привидами і викликають демонів, навіть якщо тільки у власній уяві. Мова тіла в чоловіка була покірна, але обличчя неприборкане.