— Колись у мене були довгі дреди,— згадував він.— Вони слугують антенами, ну знаєте, для курців. Я ніколи не переставав курити, поки носив дреди. Тепер, коли в мене поголена голова, жоден незнайомець навіть склянку води не розділить зі мною.
— А чому ти поголив її, Деве?
— Я осоромився,— зізнався він.— Я був на підйомі своїх сил. Господь Шива крок у крок ішов зі мною. Змії не кусали мене. Я спав з ними в лісі. У гості приходили леопарди, пробуджуючи мене поцілунками. Скорпіони жили в моєму волоссі, але ніколи не жалили. Жоден чоловік не міг поглянути в очі моєї спокути без здригання.
Він зупинився і глянув на мене, а очі ще й досі мандрували з дикими і мертвими.
— Це жадоба, знаєте,— сказав він.— Жадоба — це ключ. Слідуй за жадобою до гріха. Я жадав більше влади. Я прокляв чоловіка — іноземця, який кинув мені виклик посеред вулиці. Я прокляв його, пообіцявши, що його статки принесуть лише руїну, і коли ці слова прозвучали, то всі сили потекли з мене, неначе дощ по вікну.
У мене на руках почали ставати сторч волосинки, і я глянув на Карлу, яка сиділа з того боку святого-прибиральника. Вона кивнула.
— А чи було там два іноземці того дня? — запитав я.
— Так. Один з них був дуже добрий. Англієць. Другий був нечемний, але я шкодую з-за того вчинку. Я шкодую, що міг завдати їм лиха. Я шкодую через свою зраду власної спокути. Я намагався знайти того чоловіка, але не зміг, хоча й шукав усюди, але не зміг зняти власного прокляття.
— Деве,— мовила Карла.— Ми знаємо цього чоловіка. Ми знайомі з чоловіком, якого ти прокляв. Ми можемо відвести тебе до нього.
Поголений садгу розкис, часто задихав, а потім повільно знову випростався.
— Це правда?
— Так, Деве,— запевнила Карла.
— З тобою все гаразд, Деве? — запитав я, поклавши руку на його худеньке плече.
— Так, так,— мовив він.— Маа! Маа!
— Може, хочеш ненадовго прилягти? — запропонував я.
— Ні, зі мною все гаразд. Все гаразд. Я... я... втратив свій шлях і почав вживати алкоголь. Я не був до цього готовий. Я ніколи його не вживав. Я робив лихі речі. Потім на вулиці мене зупинив великий святий і відвів до свого храму богині Калі[165].
Він швидко глянув угору, неначе випірнув з води, щоб хапнути повітря.
— Ви справді знаєте чоловіка, якого я прокляв? — запитав тремтячим голосом він.
— Так,— сказав я.
— І він погодиться мене прийняти? Чи дозволить він зняти мені прокляття?
— Гадаю, дозволить,— посміхнулася Карла.
— Люди кажуть, що Маа Калі — жахлива,— розповідав він, ухопивши мене за руку.— Та лише до лицемірів. Якщо твоє серце — безневинне, Вона не може тебе не любити. Вона — Мати всесвіту, а ми Її діти. Як Вона може нас не любити, якщо ми створимо в своєму серці місце невинності для Неї?
Він замовк, важко дихаючи, поки не заспокоївся, тримаючи руку на серці.
— Ти певен, що добре почуваєшся, Деве? — запитала Карла.
— Певен,— пообіцяв він.— Спасибі Маа, зі мною все гаразд. Просто це трохи мене шокувало.
— Як ти опинився тут, Деве? — поцікавилася Карла.
— Я поголив голову і прийшов у це місце, щоб займатися найсмиреннішою роботою, яку міг знайти, служачи беззахисним і переляканим. А тепер з’явилася відповідь на моє запитання, бо ви знайшли мене тут, щоб відвести до цього чоловіка. Прошу, візьміть це.
Він передав мені ламіновану картку, порожню з одного боку та з малюнком з другого. Я поклав її до кишені жилета.
— Що це таке, Деве? — запитала Карла.
— Це янтра[166],— відповів він.— Якщо дивитися на неї з чесним серцем, вона очистить негатив у твоїй свідомості, щоб можна було приймати мудрі дбайливі рішення.
— Ми чекаємо на новини про нашого друга,— розповів я.— Ми можемо тобі щось принести, Деве?
— Мені дуже добре,— мовив він, обпираючись на лаву.— Я справді можу звільнитися?
— Здається, що так, Деве,— сказала Карла.
Приїхали родичі Салара під охороною двох представників компанії, а ще з’явилися новини, що чоловік виживе.
Ми відвезли Дева — розкаяного святого — до пентгауза в готелі «Магеш». Ми бачили, як Скорпіон упав навколішки, а садгу впав разом з ним, тож розвернулися й пішли до ліфта.
— А знаєш,— сказала Карла, поки ми чекали.— Ця подія може розбурхати імунну систему Близнюка.
— Справді,— подумав я, коли дзеленькнув ліфт.
— Я знаю, куди ми йдемо,— заявила Карла, віддаючи мені флягу дорогою вниз.
— Ти вважаєш себе такою розумною,— дражнив я, затуляючи чорним адвокатським піджаком свою заляпану кров’ю сорочку.
— Нам потрібно забрати твого мотоцикла,— мовила вона.— Він ще й досі на Мугаммед-Алі-роуд, а ти про нього турбуєшся більше, ніж про свій брудний одяг.
Вона була дуже розумна і нагадувала мені про це час до часу дорогою до готелю «Амрітсар». Всю дорогу додому мій вчасно врятований мотоцикл наспівував транспортні мантри.
Коли ми завалилися в її апартаменти, Карла освіжилася і звільнила ванну для мене.
Я вийняв усе з кишень на широку порцелянову поличку під дзеркалом. Гроші в кишенях були з плямами крові. Ключі були червоні, а монети, які я висипав на поличку, знебарвилися, неначе занадто довго пролежали у фонтані бажань.
Я поклав ножі й піхви на поличку, жбурнув адвокатського піджака на підлогу і дозволив закривавленій сорочці сковзнути з не менш закривавленої футболки.
Коли я її скинув, то помітив картку, яку дав Дев. Я підняв її і поклав на полицю. Я вперше поглянув у дзеркало, роздивляючись своє відображення, неначе незнайомця на галявині.
Я відвернувся від власного погляду і спробував забути те, про що не міг перестати думати.
Футболка була подарунком від Карли. Її створив один з її художників-протеже, копіюючи роботу митця, відомого тим, що він кусав полотна, які його годували.
Спереду на футболці всюди були порізи, розриви й подряпини. Карлі вона подобалася, гадаю, бо їй подобався митець. Мені футболка подобалася, бо була незавершеною й унікальною.
Я обережно її стягнув, сподіваючись вимочити з неї кров, та коли глянув у дзеркало, то дозволив тому одягові впасти у раковину.
Футболка залишила кривавий слід на грудях. Це був перевернутий трикутник з зірочками навколо нього. Я поглянув на картку, яку дав мені Дев. Це був практично такий самий візерунок.
Індія.
Я випустив з пальців картку і втупився у того, ким дозволив собі стати. Глянув на візерунок у себе на грудях. Почав ставити запитання, які ми всі рано чи пізно ставимо, ну, якщо достатньо довго пробудемо в Індії.
Чого ти хочеш від мене, Індіє? Чого ти хочеш від мене, Індіє? Чого ти хочеш від мене?
Моє серце розривалося на колесі збігів, кожний безглуздий випадок був вагоміший за попередній. «Якщо дивитися на нього з чесним серцем,— даючи мені картку сказав садгу.— Мудрі, дбайливі рішення».
Я втік з в’язниці, де зовсім не мав вибору, і звузив своє життя до єдиного вибору, хай де був, хай з ким був, окрім Карли: залишитися чи піти геть.
Що означав кривавий візерунок? Якщо це було повідомлення, написане кров’ю іншої людини, то чи було воно попередженням? Чи, може, це було одне з тих підтверджень, про які розповідав Ідрис? Чи починав я божеволіти, ставлячи запитання і шукаючи суть, якої не існує?
Я заштовхався в душ, дивлячись, як стікає у злив червона вода. Нарешті вода стала прозорою, і я закрутив кран, але прихилився до стіни, приставивши руки до кахлів та схиливши голову.
«Чи було це повідомленням»? Я чув, як запитую це, не запитуючи. «Криваве повідомлення у мене на грудях»?
Мої ножі гримнули з полиці на кахлі, налякавши мене. Я вийшов з душу й підняв ножі — і посковзнувся на мокрій підлозі. Стискаючи ножі, я випростався, але порізав внутрішню частину руки.
165
166