— Карлеша,— пробурмотіла Карла.— Непоганий стиль.
— Солоденький,— покликав я, й офіціант поплентався до столика.— Ти ще маєш фото, яке дав Олег?
Він ображено перевірив кишені й дістав пом’яте фото. Ми підняли його на рівень обличчя дівчини, яка сиділа за п’ять столиків.
— Зателефонуй Олегу й отримай свою нагороду,— порадив я.— Отам сидить дівчина, на яку він чекав.
Він повитріщався на світлину, глянув на дівчину і кинувся до телефону.
— Ми вже закінчуємо? — запитав я.
— Ти не хочеш залишитись і побачити возз’єднання Олега з Карлешою? — дражнила Карла.
— Я стомився бути невільним спільником Долі,— оголосив я.
— Я мушу побачити возз’єднання,— заявив Дідьє.— І не зрушу з цього місця, доки не засвідчу все власними очима.
— Гаразд,— сказав я, готуючись піти.
До нашого столика підійшов чоловік. Він був низький, худорлявий, темношкірий і впевнений.
— Пробачте,— мовив він,— ви той, кого називають Шантарамом?
— А хто хоче знати? — гаркнув Дідьє.
— Мене звати Татіф, і я маю дещо обговорити з паном Шантарамом.
— Обговорюйте,— запропонувала Карла, махаючи на мене.
— Я чув, що ви будь-що зробите за гроші,— почав Татіф.
— Це надзвичайно образлива заява, Татіфе,— посміхнулася Карла.
— Однозначно,— погодився Дідьє.— А скільки грошей?
Я підніс руку, щоб зупинити аукціон.
— Краще призначмо зустріч, Татіфе,— сказав я.— Повертайся сюди завтра о третій. Ми поговоримо.
— Дякую,— мовив він.— Усім доброї ночі.
Він прошмигнув поміж столиками і вийшов на вулицю.
— Ти навіть не уявляєш, що в нього на думці, у цього, цього Татіфа,— попередив Дідьє.
— Мені сподобався його вигляд. А тобі хіба ні?
— Мені теж,— приєдналася Карла.— І гадаю, ми його ще побачимо.
— Однозначно ні,— надувся Дідьє.— Ви що — не бачили його черевиків?
— Звісно,— згадав я.— Військові напівчоботи, по боках білі від солі, а ще сіль на краях його жакета. Я б сказав, що він нещодавно багато часу перебував біля морської води.
— Я маю на увазі стиль, Ліне,— зітхнув Дідьє.— Це просто огидно. Я бачив таксидермію з більшим смаком.
— Бувай, Дідьє,— мовила Карла, підводячись.— Побачимось на відкритті.
Ми з Карлою їхали заюрмленою нічною набережною і за кілька кварталів від кав’ярні «Любов&віра» побачили навіть більший натовп, який розливався на тротуар і розбризкувався на дорогу. Ми припаркувалися і трохи посиділи на мотоциклі.
Вивіска над дверима демонструвала символи усіх релігій і була написана на хінді, маратхі й англійською, а ще підсвічувалася колом магнолієвих вогників.
Вуличне вікно обрамлював темно-червоний німб вогників франджипані, а всередині відвідувачі пили еспресо, доки Вінсон з Ранвей працювали на італійській кавовій машині, й пара піднімалася мало не в промислових масштабах.
Біля вигнутого шинкваса на п’ятнадцять місць було лише троє вільних стільців. Ранвей зарезервувала їх для нас, але я ще не був готовий зайти до того куточка любові, який вони створили.
Мої думки були про дівчину з Норвегії: от щойно вона була в медальйоні, а вже за годину — в затінку Долі. Я дивився на неї: у вікні любові й віри вона усміхалася, поринувши у власну щасливу вічність. Вінсон обмінявся з нею швидким поглядом, мерщій усміхнувся і радісно почав теревенити з відвідувачем.
Я не хотів заходити всередину. У тому, чим вони стали разом, була чистота, і я не хотів втручатися.
— Я залишуся тут на хвилинку,— сказав я, стоячи біля мотоцикла.— Ти можеш заходити. Я буду за хвилину.
— Завжди разом,— нагадала Карла, знову сідаючи на мотоцикла і запалюючи косяк.
До нас приєднався Дідьє, заспокійливо приклавши руку до задиханих грудей.
— Що сталося? — запитала Карла.
Дідьє витягнув руку, щоб зупинити її, та віддихався.
— Чи... чи... чи моє місце й досі там зарезервоване? — хапав повітря Дідьє.
— По центру,— заспокоїв я.— Що було з Олегом і Карлешою?
— Олег залетів усередину,— відповів Дідьє, поки його серце сповільнювалося до медично прийнятних показників,— і просто підняв її, неначе мішок цибулі, й пішов у ніч.
— І ти за ним не пішов? — поцікавилася Карла, розсміявшись.
— Ну звісно, пішов,— обурився Дідьє.— Дідьє — детектив «Бюро втраченого кохання», як-не-як.
— Куди вони рушили? — хотів я знати.
— Він зник,— просичав Дідьє,— у лімузині Рендалла. А він дратівливий, той Рендалл.
— У найкращому можливому сенсі,— мовила Карла.— Уперед, Дідьє. Заціни тусовку.
— Ну, тоді виходить, саме Дідьє має підняти прапора любові й віри,— сказав Дідьє, перекидаючи свого шарфа через плече.— Ми живемо в час якнайширше-розтуленого-рота. Дивіться, як я верещатиму й горлатиму за нас трьох.
Він розгладив піджак, перетнув тротуар і увірвався всередину. Сів біля молодого бізнесмена, трохи підштовхнувши свою вродливу жертву. Бізнесмену це сподобалось, і він почав радісну розмову.
Ми сіли і почали мовчки спостерігати за гучним успішним відкриттям, а потім Карла притулилася до мене.
— Мені до вподоби мотоциклетна розмова,— мовила вона.— Навіть якщо ми просто пліч-о-пліч.
— Мені теж.
— Хочеш дізнатися, хто став новим мовчазним партнером Кавіти Синг? — стиха запитала вона.
— А мене це налякає?
— Мабуть,— відповіла вона.
— Добре. Розповідай.
— Мадам Жу,— сказала Карла.
— А це як сталося?
— Мадам Жу хотіла шантажувати своїх колишніх клієнтів і повернутися до Бомбея. Доля і трохи сторонньої допомоги привели її до Кавіти. Жу має книжку, де записані усі її клієнти та всі їхні сексуальні смаки. Я б не проти таке прочитати, коли вона вже їм буде непотрібна.
— Чому Жу прийшла по допомогу до Кавіти?
— Це я вклала цю ідею в її голову.
— Як?
— Тобі потрібні всі відповіді, еге ж?
— Я хочу абсолютно все знати, коли йдеться про тебе,— розсміявсь я.
— Я знала про книжку і знала, що мадам Жу без свого Палацу втратила силу, але все одно мала амбіції. А ще я знала ім’я її найбільш відданого покровителя. Він — бізнесмен, і я придбала його бізнес. Натомість він підказав, що ідеальною пособницею для створення угрупування шантажистів може стати Кавіта Синг. Саме тоді мадам Жу почала цікавитись Кавітою.
— А коли вбили близнюків, вона звернулася по допомогу до Кавіти.
— Як я й сподівалася. Пороки живуть звичками, а звички роблять людей передбачуваними.
— А яка в цьому вигода для Кавіти?
— Окрім сексу?
— Прошу, Карло, не...
— Жартую. Я ще шість тижнів тому розповіла Кавіті, що мадам Жу вбила її хлопця. Її нареченого, узагалі-то. Він протестував проти того, що мадам Жу підкупила місцевих посадовців. Він збирав прихильників. Вона його за це вбила.
— А як ти дізналася, хто це зробив?
— Ти справді хочеш знати?
— Ну, я...
— Від Лайзи.
— Від Лайзи? А як дізналася вона?
— У той час вона працювала на мадам Жу в Палаці. Це було до того, як я її витягнула звідти.
— І спалила те місце.
— І спалила те місце. Лайза не могла розповісти Кавіті про те, що знала, тож розповіла мені.
— А чому Лайза не могла розповісти Кавіті?
— Ти ж знаєш, якою була Лайза. Вона не могла бути відвертою з тими, з ким спала.
— Я починаю думати, що ти знала її краще за мене.
— Ні,— сказала Карла, м’яко посміхаючись.— Але в нас була домовленість щодо тебе.