— Вона щось таке казала. Як ви зустрілися в «Каяні» й обговорювали нас.
Вона ніжно розсміялася.
— Ти справді хочеш дізнатися, що сталося?
— Знову ти з цим «справді хочеш дізнатися»? — посміхнувсь я.
— Я наглядала за тобою з тієї миті, як ми розійшлися. Спочатку я була щаслива за тебе, бо здавалося, ви з Лайзою теж щасливі. Але я знала Лайзу і знала, що вона все зіпсує.
— Почекай-но. Ти стежила за мною аж два роки?
— Звісно. Я ж тебе кохаю.
Така чиста, така ясна довіра в людських очах!
— А як усе це...— почав я, отямлюючись,— пов’язане з твоєю домовленістю з Лайзою?
Карла сумно всміхнулася.
— Я почула, що Лайза повернулася до своїх нечестивих звичок і частенько ходила наліво, а ти про це не знав.
— Я й не питав.
— Я знаю,— запевнила вона.— Але всі про це базікали. Усі, крім тебе.
— Це неважливо. І тоді теж не мало значення.
— Це було неправильно, бо ти кращий і заслуговуєш на краще. Тож одного дня я підійшла до неї ззаду в улюбленій крамниці суконь і постукала по плечу.
— І що ти їй сказала?
— Я попросила розповісти тобі про те, чим вона займається, і дозволити вирішити, чи залишатися з нею, або Лайза може волочитися з усіма підряд.
— Волочитися з усіма підряд? Це якось грубо.
— Грубо? У тій галереї жоден чоловік чи жінка не були в безпеці, включно з клієнтами. Мені б не було діла до чогось такого, але це стосувалося тебе.
— І ти домовилася з нею?
— Не тоді. Я дала їй шанс. Я любила її. Ти ж знаєш, як просто було її полюбити — достатньо подивитися. Але вона не виправилася. Тож я зустрілася з Лайзою в «Каяні» і розповіла, що кохаю тебе і більше не хочу, щоб вона завдавала тобі такого болю.
— Що вона відповіла?
— Погодилася відпустити тебе. Вона не була в тебе закохана, але дуже любила. Вона сказала, що хоче робити це поступово, а не просто зникнути після розриву.
— Ти розбила наші з Лайзою стосунки? — запитав я, стурбований поривом правди.— То це тоді сталося?
— Не зовсім,— зітхнула вона.— У мене й досі стоїть перед очима її обличчя, коли я знайшла її там, на ліжку. Ляж казала їй: якщо не зізнаєшся і завдаватимеш йому болю й далі, я сама тебе зупиню.
— І ти це сказала серйозно? Навіть попри те, що любила її?
— Останнього року, коли ти ходив з Лайзою на побачення,— тихо сказала вона,— то обідав з її коханцями, інколи навіть з подружжям, і був єдиний за столом, хто нічого не знав. Мені шкода.
— Її часто не було вдома, а я ніколи не запитував. Мене теж часто не було, і розповісти, де був чи що саме перевозив, я не міг. Вона була в біді, а я й не усвідомлював.
— Вона не була в біді, а сама була бідою. Коли того дня в «Каяні» вона погодилася не дурити тебе, то почала зі мною загравати.
— Справді? — розсміявсь я.
— Ой дідько, так. Вона ж була Лайзою. Вродливою, божевільною і популярною.
— Це правда.
— А знаєш, спочатку я думала, ти наївний. Але це не так. Ти просто довірливий, і я це люблю. Люблю, коли мені вірять. Довіра — це душевний наркотик на вибір. Мені так важливо, що ти не здався. Для мене наша довіра під час розриву вартує більше, ніж якби ми вірили одно одному, залишаючись разом. Ти розумієш, що я маю на увазі?
— Гадаю, так. Але відтепер ми тільки разом, Карло.
— Відтепер завжди разом,— повторила вона, прихилившись до мене.
— Ти справді постійно за мною стежила?
— Так. А ти так і не виїхав з міста, як обіцяв.
— Я не міг. Не тоді, коли ти лишалася тут.
Люди сміялись і жартували на тротуарі біля кав’ярні «Любов&віра». Я оглянув вулицю на наявність загроз, помічаючи кожного кишенькового злодія, наркоторговця й рекетира, що працювали в натовпі. Усе було нормально: незаконно тихо.
— Ти ніколи нікому не розказувала того, що Лайзи розповіла про замовне вбивство, організоване мадам Жу?
— Я зберігала цю таємницю, доки не трапилася слушна нагода. Тепер Кавіта про це знає і триматиме мадам Жу біля себе, доки не отримає її книжку. Потім вона познайомить ту жінку з її маленьким другом — кармою.
Мадам Жу і Кавіта? Це наче монета, запрограмована нашкодити комусь, хай як упаде.
— Дозволь усе розставити по поличках: мадам Жу не знає, що Кавіта була нареченою вбитого нею чоловіка? І було це десь чотири роки тому?
— Усе правильно. Кавіта Синг — це не її справжнє ім’я. Вона займалася фрілансом у Лондоні, коли вбили її нареченого. Вона повернулася, скористалася своїм журналістським псевдонімом і почала працювати на Ранджита. Вона сподівалася завдяки своїй журналістській діяльності колись дізнатися, що трапилося з коханим. Я чекала, поки Кавіта стане досить впливовою, щоб протистояти мадам Жу й перемогти її, а ще вийти сухою з води. Я творила її, подарувала їй владу. А потім прийшов день, на який вона чекала, і я все розповіла.
— Тож Кавіта стежить за мадам Жу, яка використовує її, щоб потрусити людей з книжки, аби відібрати втрачену владу, а коли Кавіта отримає книжку, то позбудеться мадам Жу?
— Саме так. Шахи, у які грають небезпечні жінки.
— Скільки Кавіті потрібно часу, щоб дістати книжку?
— Недовго.
— А Кавіта використає книжку, коли дістане її?
— О так,— розсміялася Карла.— Збудує океанські кораблі змін.
— Не знаю, котра з них лякає мене більше — Кавіта чи мадам Жу.
— Я ж казала, що ти неправильно оцінюєш Кавіту,— нагадала Карла.
— Я нікого не оцінюю. Я хочу жити у світі без каміння й без людей, у яких можна ним жбурляти.
— Я це знаю,— захихотіла вона.
— Що смішного?
— Те, що колись сказав про тебе Дідьє.
— Що?
— Лін має добре серце, а це — непростимо.
— Дякую, мабуть.
— А хочеш дізнатися, хто працюватиме в третьому офісі, внизу?
— Це дійсно ніч одкровень. Ти цим насолоджуєшся, правда?
— Цілком,— мовила вона.— То ти хочеш знати, хто буде за дверима номер три, чи ні?
— Звісно, хочу. Я хочу побачити тунель, бо ще й досі не бачив.
— Тобі не схочеться підписувати угоду про нерозголошення.
— Щоразу як ти підписуєш юридичний документ, Доля бере вихідний.
— Це Джонні Сигар,— повідомила вона.
— У кімнаті номер три?
— Так.
— Ну коли ти перестанеш красти моїх персонажів? Ти зібрала в «Амрітсарі» половину роману, а я навіть не почав його писати.
— Джонні започатковує власний бізнес із нерухомості,— провадила вона, мило мене ігноруючи.— Він спеціалізуватиметься на розселенні нетрищ.
— Оце буде райончик.
— Я його профінансувала,— зізналася вона.— З останніх Ранджитових грошей на хрещення.
Я трохи обдумав збільшення домочадців у готелі «Амрітсар».
— Навіть коли приїхала Карлеша,— сказав я,— Олег же все одно не їде, правда?
— Сподіваюся, що ні,— посміхнулася вона.— І ти теж. Тобі подобається цей хлопець.
— Справді подобається. А навіть більше він подобається мені, коли на тон знижує свою радість.
— А Навін сьогодні буде?
— Він працює над справою для Діви. Так чи так, ця дівчина вигадує способи тримати Навіна зайнятим і близько до себе.
— Гадаєш, вони зможуть бути разом?
— Я не знаю,— відповів я, намагаючись не сподіватися на щось, чого вони, може, й не бажали.— Але я знаю, що Навін ніколи не відмовиться від Діви. Хай що він каже, а він поведений на ній. А коли поєднуєш індуса з ірландцем, то дістаєш чоловіка, який не може відмовитися від кохання.
Клієнти кав’ярні «Любов&віра» зібралися на тротуарі, тримаючи футболки, й інколи ними обмінювалися.