Я стояв, слухаючи їхнє хропіння, що звучало іноді в такт, а іноді дисонувало. Часом це нагадувало промислове ревіння: вони співали в унісон, а потім знову розходилися на хрип і важке дихання. Вільні руки лежали з розтуленими долонями, отримуючи благословення від сну.
Двоє інших моїх помічників саме виконували доручення, тому тієї миті на фабриці була тихо. Тож я кілька хвилин стояв посеред хропіння, у цьому мирному місці, заздрячи сплячим.
Вони прибули до Бомбея біженцями. Коли я їх зустрів, вони разом з родинами жили на вулиці, влаштувавши домівку під шматком поліетилену. І хоча співпраця з санджайською компанією добре оплачувалася, що дозволило їм невдовзі переїхати до більш комфортабельного і чистого помешкання неподалік фабрики, вони власноруч створили для себе бездоганні посвідчення, але й досі постійно боялися депортації.
Вони, мабуть, назавжди покинули своїх рідних. Але незважаючи на все те, що вони вже пережили, і як продовжували страждати, ці двоє спали, неначе немовлята — спокійним безтурботним сном.
Я так ніколи не спав. Мені занадто часто снилися кошмарні сни. Я завжди прокидався, намагаючись вирватися з ліжка. Лайза виявила, що найбезпечнішим способом спати зі мною в одному ліжку було міцно мене обійняти та спати всередині того кола, яке намагався розірвати мій сонний розум.
Я залишив купу документів на столі у Крішни і тихо піднявся дерев’яними сходами. Хлопці мали власні ключі, тож я замкнув по собі двері.
Я домовився зустрітися з Лайзою, щоб разом відвідати клініку в нетрищах, а потім пообідати десь. Лайза подружилася з нашим місцевим фармацевтом, який віддав їй коробки з медикаментами. Ліки було упаковано в сумки обабіч мого мотоцикла, і вона попросила мене їх завезти.
Я собі їхав у нещільному обідньому трафіку, бо інколи було достатньо просто повільно кататися на мотоциклі посеред сонячного дня.
У боковому дзеркалі я помітив копа на схожому з моїм мотоциклі. Він підбирався ближче до мене.
Гостроверхий кашкет і револьвер у шкіряній кобурі на боці вказували на його високий ранг. Коп підніс ліву руку і двома витягнутими пальцями вказав на узбіччя.
Я під’їхав до узбіччя. Він обіпер мотоцикл об бічну стійку, потім перекинув ногу через сидіння і повернувся до мене. Його права рука опинилася на кобурі, а двома пальцями лівої руки він провів по горлу. Я заглушив двигуна, залишаючись на мотоциклі.
Я був спокійний. Копи зупиняли мене час до часу, бажаючи потеревенити або отримати хабара. Я завжди тримав купюру в п’ятдесят рупій у кишені сорочки, саме для таких випадків. І я вже до такого звик. Гангстери розуміли мотиви поліцейських: копам замало платили, щоб ризикувати власним життям, тож вони стягували нестачу з громади.
Але щось інше було в очах офіцера. Блиск, темніший за корупцію, мене занепокоїв. Коп розстебнув застібку на кобурі та просунув руку всередину чохла, до руків’я револьвера.
Я встав з мотоцикла. Моя рука почала повільно рухатися до ножів у мене під сорочкою. У ті роки копи в Бомбеї не лише брали хабарі, вони час до часу стріляли в гангстерів.
— На твоєму місці я б не робив цього,— раптом прозвучав спокійний глибокий голос зовсім близько від мене. Я повернувся і побачив трьох чоловіків, що стояли біля мене. Четвертий був за кермом автомобіля, припаркованого позаду них.
— Знаєш,— мовив я, тримаючи руку на ножі під сорочкою,— якби ти був на моєму місці, то напевне так би і зробив.
Чоловік, який до мене забалакав, відвернувся і кивнув поліцейському. Офіцер віддав честь, заліз на свого мотоцикла і поїхав геть.
— Класний трюк,— сказав я, розвертаючись.— Я запам’ятаю, якщо колись втрачу яйця.
— Ти можеш просто зараз втратити свої довбані яйця, гора,— процідив худорлявий чоловік з тоненькими вусами, показуючи лезо ножа, що був у нього в рукаві.
Я поглянув йому в очі. І прочитав там дуже коротку історію страху і ненависті. Я не хотів читати її знову. Ватажок роздратовано підніс руку. Він був кремезним чолов’ягою років сорока і ще тим базікою.
— Якщо не сядеш у машину,— тихо мовив він,— я прострелю тобі коліно.
— А що ти мені прострелиш, якщо я таки сяду в машину?
— Це залежить,— відповів він, спокійно за мною спостерігаючи.
Він був наче з обкладинки: дизайнерська сорочка ручної роботи, просторі сірі саржеві штани, пояс фірми «Дангіл», а також лоуфери від Гучі. На середньому пальці виблискував золотий перстень, що був копією «Ролексу» у нього на руці.
Інші чоловіки роззиралися навколо, спостерігаючи за потоком дорожнього руху і пішоходами на узбіччях. Наше мовчання затягнулося. Я вирішив його перервати.
— Залежить від чого?
— Чи зробиш ти те, що було наказано, чи ні.
— Я не люблю, коли мені кажуть, що робити.
— Ніхто не любить,— спокійно відповів він.— Саме тому з цим пов’язано так багато влади.
— Гарно сказано,— сказав я.— Тобі варто писати книжки.
Моє серце калатало в грудях. Я був наляканий. Серце ухнуло в п’яти, як тіло, викинуте в річку. Вони були ворогами, і я був у них у руках. Я не поглянь, а я мрець.
— Залазь у машину,— повторив він, дозволивши собі невеличку посмішку.
— Ближче до справи.
— Залазь у машину.
— Якщо ми розіграємо сцену тут, ти вирушиш на той світ зі мною. Якщо я залізу в машину, то вирушу на той світ сам. Арифметика радить нам залишитися тут.
— До біса все! — відрізав чоловік з тоненькими вусами.— Рішаймо цього chudh[48], та й по всьому.
Кремезний ватажок замислився над пропозицією. Це забрало трохи часу. Моя рука й досі залишалася на ножі.
— Ти людина логіки,— мовив він.— Кажуть, ти вів філософські суперечки з Хадербгаєм.
— Ніхто не вів суперечок з Хадербгаєм.
— Навіть так, ти ж бачиш, що твоя позиція є ірраціональною. Я нічого не втрачу, вбивши тебе. Ти отримаєш усе, залишившись живим досить довго, щоб дізнатися, чого я хочу.
— Усе, окрім одного: ти не помреш. Цей шанс я втрачу. А на цю мить, це найкращий шанс.
— Так, окрім нього,— посміхнувся він.— Але ти помітив, скільки зусиль я доклав, щоб з тобою поговорити? Якби я хотів тебе вбити, то одна з моїх вантажівок уже переїхала б твого мотоцикла.
— Дай моєму мотоциклу спокій.
— З твоїм мотоциклом нічого не станеться, яар,— розсміявся він і кивнув худорлявому чоловіку з вусами.— Данда поведе його замість тебе. Залазь у машину.
Він мав рацію. Це був єдиний логічний висновок. Я відпустив ножа. Ватажок кивнув. Данда одразу ж відійшов від мене, завів мотоцикла і повернув на місце бокову стійку. Натиснув на газ, воліючи якнайшвидше поїхати.
— Якщо зачепиш цього мотоцикла...— заволав йому я, але не встиг я закінчити свою погрозу, як він перемкнувся на першу передачу і заревів, пірнувши в потік транспорту, а двигун протестував від натиску.
— У Данди відсутнє почуття гумору, на жаль,— повідомив ватажок, доки ми спостерігали, як Данда метлявся і гальмував на дорозі.
— Добре, бо якщо він пошкодить мого мотоцикла, то йому буде невесело.
Ватажок розсміявся і пильно поглянув мені в очі.
— Як ти міг обмінюватися філософськими поглядами з Хадербгаєм?
— Що ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі, що Хадербгай був навіжений.
— Навіжений чи ні, він ніколи не був набридливим.
— І що ж нам ніколи не набридає? — запитав він, сідаючи в машину.
— Почуття гумору? — припустив я, сідаючи біля нього.
Я був у них у руках, просто як у в’язниці, бо я нічого не контролював. Він знову розсміявся і кивнув водію, чиї очі заповнили тонкий прямокутник дзеркала заднього огляду.
— Веди нас до істини,— скомандував ватажок водієві на хінді, пильно за мною спостерігаючи.— Це завжди так освіжає, у цю пору доби.