— Лише його темного боку.
— Ну і нарешті — третя історія? — запитав я.
Я зійшов з дороги на вузеньку стежку.
— Куди ми йдемо? — запитав він, простуючи слідом за мною.
— Я йду випити соку.
— Соку?
— Це спекотний день. Що з тобою?
— Та нічого. Круто. Я люблю сік.
— Тридцятиградусна температура в Бомбеї, охолоджений кавуновий сік, вентилятори просто над головою, увімкнені до трьох градусів, блаженство.
— То... що з роботою приватного детектива? Це насправді?
— Так. Усе почалося начебто випадково, але вже минув рік, як це триває.
— Що за випадок може перетворити когось на детектива?
— Я здобував диплом юриста,— посміхнувся він.— Уже майже закінчив навчання. На останньому курсі я писав роботу про приватних детективів і як вони впливають на судову систему. Досить швидко я зрозумів, що сам хочу бути детективом, тож залишив навчання і спробував себе в новій ролі.
— Ну і як воно?
Він розсміявся.
— Розлучення цікавіші за фондову біржу, але більш передбачувані. Я займався розлученнями, але припинив. Я працював з іншим детективом. Він навчав мене основ справи. Він у цій сфері вже тридцять п’ять років і досі обожнює свою роботу. Але не я. Для одружених чоловіків завжди принадно заводити романи. Для мене ж це було сумним фільмом, який доводилося переглядати знову і знову.
— І що сталося після того, як ти залишив розкішні пасовища розлучень?
— Я знайшов двох зниклих домашніх улюбленців, зниклого чоловіка та зниклу форму для запіканки,— відповів він.— Здається, що всі мої клієнти, нехай благословить їх Бог, або занадто ліниві, або занадто виховані, щоб робити це самотужки.
— Але тобі подобається бути детективом. Ти отримуєш від цього заряд адреналіну, еге ж?
— Знаєш, гадаю, ти почуєш правдиву відповідь на своє запитання наприкінці історії. Юрист отримує лише версію правди. Я ж отримую всі версії, навіть якщо це крадена тарілка для запіканки, яка передається у спадок. Це оригінальна історія, доки всі не почали додавати щось своє.
— То ти й далі цим займатимешся?
— Не знаю,— посміхнувся він, знову дивлячись убік.— Залежить від того, наскільки я успішний.
— Або який ти невдаха.
— Або який я невдаха.
— Тож ми вже дійшли до третьої історії,— сказав я.— Навін Едеїр, індо-ірландський приватний детектив.
Він почав реготати, показуючи білі зуби, але швидко перестав.
— Відверто кажучи, то немає про що розповідати.
— Навін Едеїр,— оголосив я.— Що тебе більше схвилювало — частина про індійця чи про ірландця?
— У мені забагато англійського як на індійців,— посміхнувся він,— і забагато індійського як на англійців. Мій батько...
Гострі шпилі й загублені долини для багатьох з нас — це землі, що називаються Батьківщиною. Видряпавшись на один з таких шпилів, я чекав, доки Навін продовжить розповідь.
— Потому як він покинув мою маму, ми опинилися на вулиці. Ми були безхатченками, аж доки мені не виповнилось п’ять років, хоча я надто мало щось пам’ятаю з того часу.
— Що сталося?
Він поглянув на вулицю і, розширивши очі, уважно стежив за зміною кольорів та емоцій.
— У нього був туберкульоз,— відповів молодий детектив.— Він написав заповіт, переписавши все на маму: як виявилося, він забагатів, тож ми отримали багато грошей, і...
— Все змінилося.
Він поглянув на мене, немов усвідомлюючи, що сказав забагато.
Вентилятор, який висів усього за декілька дюймів від моєї голови, почав підморожувати мені мозок. Я покликав офіціанта і попросив збільшити температуру.
— Вам холодно? — почав глумитися той, утримуючи руку на вимикачі.— Дозвольте я покажу вам, що таке холод!
Він увімкнув вентилятора до зимових п’яти градусів. Я відчув, як мої щоки почали німіти. Ми оплатили рахунок і пішли, почувши його прощальні слова.
— Другий столик знову вільний!
— Я обожнюю це місце,— сказав Навін.
— Справді?
— Так. Смачний сік, жахливий персонал. Супер.
— Ми можемо стати друзями, детективе. Ми справді можемо.
Розділ 2
Наше минуле — любий ворог, який завжди невчасно про себе нагадує. Спогади про дні у Бомбеї виринають так яскраво і раптово, що інколи мені потрібна щонайменше година, щоб остаточно отямитися. Посмішка, пісня — і я знову там. Сплю допізна, катаюся на мотоциклі по гірських дорогах, або зв’язаний і побитий випрошую хоч невеликої перерви в Долі. І я люблю кожну таку хвилину, кожну хвилину, проведену з друзями і ворогами, з польотами і прощеннями, кожну хвилину мого життя. Але минуле знаходить спосіб відносити тебе в правильне місце у непідходящий час. І це може спричинити шторм усередині.
Я таки мав би бути злостивим — після всього, що я зробив і що заподіяли мені. Люди кажуть, що я мав би бути озлобленим. Один шахрай сказав мені: «Ти був би на вершині, якби тобі трохи люті». Та я народжений без цієї емоції і ніколи не відчував люті або злостивості. Я сердився і ставав відчайдушним, занадто часто вчиняв погано, доки не зупинився; але ніколи ні до кого не відчував ненависті, свідомо не бажав нікому лиха, навіть тим, хто мене катував. Невелика міра злості досі мене час до часу захищала, як і будь-кого, але я зрозумів, що приємні спогади не проникають крізь цинічні двері. Я дорожу своїми спогадами, навіть коли вони з’являються невчасно, нагадуючи ті хвилини, коли сонячне проміння пробивалося крізь крони дерев на вулицях Бомбея, і відчайдушних дівчат, які носилися на скутерах крізь дорожній рух, і тягачів ручних візків, що надривалися, тягнучи вантаж, але все одно усміхалися, і перші спогади про молодого індійсько-ірландського приватного детектива, якого звали Навін Едеїр.
Ми просто деякий час мовчки прогулювались у цьому шаленому танку вулиць, обминаючи машини й потоки людей, петляючи між велосипедами й ручними візками.
Гурт чоловіків, одягнених у важкі темно-сині уніформи, базікав і сміявся, сидячи біля входу до приміщення пожежної бригади. Усередині пожежної станції стояли дві величезні пожежні вантажівки, і сонячне світло мерехтіло на їхніх лискуче-червоних і хромованих поверхнях.
До однієї зі стін було прилаштовано зображення екстравагантно прикрашеного храму Ганумана[7], а біля нього висів знак, що проголошував:
ЯКЩО НЕ МОЖЕШ ВИТРИМАТИ СПЕКИ,
ЗАБИРАЙСЯ З ОХОПЛЕНОЇ ВОГНЕМ БУДІВЛІ
Пройшовши трохи далі, ми опинилися в торговому районі, що простягнувся ще від ринку Колаба. Торговці склом і рамками, крамниці деревини й фурнітури, електротоварів і сантехніки потроху поступалися місцем крамницям одягу, прикрас і бакалійних товарів.
Ми зупинилися біля входу на ринок, поки декілька великих вантажівок виїжджали з бічної ґрунтової дороги на головну магістраль.
— Слухай,— сказав Навін, доки ми чекали.— Ти правий, Вікрам справді забагато базікає, але далі мене ця інформація не піде. Розповідати про це я нікому не збираюся, крім тебе. Ніколи. І якщо тобі коли-небудь потрібна буде моя підтримка, друже, я завжди до твоїх послуг. Я хочу, щоб ти це зрозумів. Я допоможу тобі в пам’ять про Аслана, якщо не погодишся просто так прийняти мою допомогу.
Уже не вперше я визирнув з того нестерпного вигнання, яким стало моє життя, і побачив осяяні вогнем очі, що палали на верхівці скелі під назвою «втеча». У ті роки я іноді зустрічав несподіваних друзів, і вони, неначе провісники революції, співали бунтівних пісень, закликаючи втекти від системи.
Вони бажали для мене свободи, бо почасти жадали побачити бодай одну людину, яка втекла і стала вільною. Я посміхнувся Навіну. Це був не перший і зовсім не останній раз, коли я поплив за течією.
— Вітаю,— сказав я, простягаючи руку.— Я — Лін. Я не лікар з нетрищ.
— Приємно познайомитися,— відповів Навін, потискаючи мені руку.— Я — Навін, і дякую тобі. Завжди корисно знати, хто не лікар.
7