Владислав Крапивін
ТІНЬ КАРАВЕЛИ
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад з російської Івана Сподаренка
Малюнки Анатолія Паливоди
Перекладено за виданням: Владислав Крапивин. Тень Каравеллы. Детская литература. Москва, 1971.
Моїй матері –
першому моєму читачеві, критику і другу.
Частина перша
ТІНЬ КАРАВЕЛИ
СИНЄ І БІЛЕ
Світ, у якому ми жили, був влаштований зручно й просто. В середині нього стояв наш довгий двоквартирний будинок, який називався флігель. По боках, у різних кінцях зарослого подвір'я, були інші будівлі: сарай з колод із сінником, двоповерховий будинок з мурованим низом, рипучий, перехняблений голубник і цегляна крамничка, оточена парканом з неструганих обаполків.
У флігелі жили ми: я, мама і сестра Тетяна, яка вчилася у технікумі. Крім того, у сусідній квартирі, за стіною, жили Ганна Василівна і її син Павлик.
Населення двоповерхового будинку складалося з багатьох людей, вони називалися одним словом — сусіди. А ті, хто жив за стіною, сусідами не називалися. Вони були просто тітка Ганна і Павлик.
Серед сусідів траплялися різні люди: хороші, так собі і вредні. Хорошою вважалася тітка Ганна, яка тримала корову і давала нам у борг, молоко. Так собі була Таїсія Тимофіївна, яка теж тримала корову, але в борг молока не давала. До вредних відносився перш за все Славко Диркнаб.
У сараї зберігалися дрова і жили дві корови.
У голубнику ніхто не жив. Давним-давно, до війни, там тримав голубів старший брат Славка Диркнаба. Але потім він пішов на фронт, а його поштовики чи поздихали від голоду, чи були з'їдені. Почорнілий голубник скрипів на вітрі й хляпав дверцятами. Здавалося, його давно повинні були розтягти по дощечках на дрова. Але не розтягли. І він стояв біля паркану над лопухами та реп'яхами, ніби пам'ятник веселому Славчиному братові, який колись жив у цьому дворі…
Залишилося сказати про крамничку. У ній, звичайно, мешканців не було, хіба що пацюки. Зате ранками вздовж паркану вишиковувалася черга. Стояли там переважно бабусі, інваліди і хлопчаки. Інваліди, в зелених солдатських штанах і стоптаних чув'яках, слинили самокрутки і весь час сперечалися; бабусі похмуро і з осудом мовчали — вони тут були головні. Хлопчаки, зайнявши чергу, збиралися у своєму кутку. Грали на щиглі в «номери» — у кого більший номер на грошах — або старанно штовхалися — «давили сало», не забуваючи притискати лікті до нагрудних кишень, де лежали хлібні картки. Вони перші помічали стару сонну кобилу, яка тягла фанерну будку з білим написом: «Хліб». Тоді лунав тривожний крик: «Везуть!» Черга починала занепокоєно колихатися.
Але ми того літа рідко стояли в черзі. Продавщиця Катя, яка квартирувала у Таїсії Тимофіївни, постійно казала: «Не мучтеся ви, ради бога, даремно. Я своїм знайомим завжди залишу».
Бачите, як усе здорово було влаштовано.
Крім того, біля нашого ґанку росла величезна тополя. Найвища у нашому місті. Не думайте, що я хвастонув. Усі дорослі казали, що такого великого дерева немає на жодній вулиці.
Без цієї тополі життя було б набагато гіршим.
У червні тополя зацвітала. Стояли дні, повні ласкавого сонця. Небо, вільне від хмар, ранками вихлюпувало на землю таку синяву, що містечко наше, здавалося, затихало від подиву.
Обережний вітер знімав з гілок мільйони пушинок, і по всіх навколишніх подвір'ях і вулицях починала кружляти повільна тополина заметіль. Тепла безшумна заметіль під чистим небом. Будинки, паркани, дерева ставали невиразні, ніби намальовані на синій марлі. Здавалось, що небо спустилося до самої трави й можна полетіти, немов ластівка, якщо відштовхнутися сандалями від пружних стеблин грициків, від плоского листя подорожника.
І я літав.
Зустрічне повітря вітрилом надимало сорочку. М'який пух, лоскочучи, забирався у рукави і під комір, лагідно й стрімко торкався щік, губів, шиї. І радість життя була легка, як цей пух, чиста, як вранішнє небо.
Щоправда, іноді ця радість швидко зникала, поступаючись місцем пронизливій тривозі: з вулиці чувся знайомий стукіт босоніжок. Йшла поштарка Люба.
Всі її знали, маленьку, мов дівчинка, у синьому беретику, в жовтій гімнастерці, з сумкою, чорною і величезною, як піаніно.