Але я пишу про Каравелу. І та зима пригадується зараз не застиглим чорнилом, не зошитами, зшитими з газет, не чергами біля крамниці. Вона згадується як суцільний ланцюг «корабельних» вечорів.
В очікуванні такого вечора Павлик ставав спокійний і ласкавий. Він навіть називав мене Владиком, а не Владьком, хоча Владиком мене кликали всі.
Я приходив до Павлика, коли за вікнами щільно синіли сутінки. Він мене чекав, не вмикаючи світло. Безшумно виходив в кімнатних сутінок і напівголосно казав:
— Прийшов… Хочеш хлібця?
Він виймав із кишені плоский шматочок і ламав навпіл…
Кілька років по тому я почув чи прочитав десь слова і «…і біля вогню він розломив з ним свій хліб». Це були слова про братерство. Я згадав той кусник хліба, часточку чотирьохсотграмової пайки.
Але це було згодом. А тоді ми жували кислувату м'якушку, розпалювали грубку і вмикали лампу. І діставали з тумбочки Каравелу.
Ми не сперечалися про назву корабля. Він був просто Каравелою. Ми не ділили посад і звань: обидва були капітанами. Зате ділили навпіл не лише хліб, а й подвиги, й славу.
А подвигів було багато. Ось їхня історія, історія Каравели, що склалася біля вогню і карти.
Якось навесні два моряки з міноносця «Летючий» потрапили у полон до фашистів. Есесівці закували їх у ланцюги і відправили на гранітний острів біля західних берегів Балтики. Уночі полонених тримали в холодних фанерних бараках, а на світанку гнали в інший кінець острова, де був таємний підземний завод. На заводі випускалися торпеди.
Звичайно, два хоробрих моряки не збиралися працювати на фашистів. Темної ночі вони розпиляли ланцюги, торохнули вартових важкими табуретками і відібрали у них автомати. Потім утікачі кинулися на аеродром, де стояв двомісний літак начальника табору. Перестрілявши охорону, вони запустили мотори І піднялися над гранітними шпилями острова.
Моряки були, звісно, Павлик і я.
Ми вирвалися на волю! Спочатку скинули на завод бомби, які виявилися в літаку, а потім узяли курс на схід. Завод рвонуло так, що літак відкинуло кілометрів на сто! Від удару ми втратили свідомість.
І я і Павлик були, звичайно, хороші моряки, але хорошими льотчиками ми не були. Та й літак був нікчемний — не наш, а німецький. Ми заблукали серед туманів і хмар. А потім ударив штормовий вітер, і нас понесло невідомо куди. Пальне давно закінчилося, але вітер був такий, що носив літак, як паперового голуба. А коли шторм закінчився, ми побачили під крилами хвилі океану.
Павлик посадив літак. Машина була легка й хиталася ра хвилях, ніби човен. З парашута ми спорудили чудове вітрило, і пасати несли нас по океану, поки не постав із води зарослий пальмами острів.
Там нас захопили у полон тубільці. Прив'язані до пальм, цілісінький день ми смажилися на сонці, а плем'я вирішувало нашу долю. Нарешті доля була вирішена, і коричневі воїни діловито зачиргикали брусками по наконечниках стріл і списів.
— Кепські справи, — зауважив Павлик. — Треба якось змотувати вудки, бо продірявлять у десятьох місцях.
Старий кудлатий вождь Табу-Ретус, закутаний у плащ з нашого парашутного шовку, насторожено прислухався до Пав-ликових слів. Потім стурбовано заговорив по-англійському (ми його, звичайно, зрозуміли):
— О чужинці! Мова ваша мелодійна й зовсім не схожа на каркання тих, хто прилітав сюди раніше на залізних птахах з чорними хрестами. Хто ж ви?
Ми гаряче запевнили шановного вождя, що не маємо нічого спільного з тими, хто прилітав сюди раніше, а «залізного птаха» вкрали у своїх ворогів.
Того ж вечора було велике свято, і під бій барабанів плем'я сміливих мисливців за акулами прийняло нас у почесні вожді. А старий Табу-Ретус, проливши сльозу від хвилювання, промовив:
— Ми були б щасливі, якби ви назавжди залишилися з нами. Але ви — відважні воїни. Вас кличе дорога битв і подвигів. Ми не затримуємо вас. Багато тисяч місяців тому тут уперше з'явилися білі люди. Вони припливли і загинули, тому що прийшли як вороги. Залишився їхній корабель. Він стоїть у тихій лагуні. Він старий, але міцний. Ви прийшли як друзі, і цей корабель — ваш. Хай оберігають вас демони моря…
І ми побачили Каравелу.
Дивно, як вона вбереглася. Навіть фарба на дерев'яних візерунках корми облізла лише подекуди. На гладенькій підлозі кают лежали сонячні рисунки вузьких ґратчастих вікон. Під бушпритом, на бліндареї, зеленою бахромою повисли пишні ліани. Здавалося, що у Каравели виросли вуса. Ми взялися за ручки штурвального колеса. Воно зі скреготом крутнулося, ворухнувши заснуле кермо: справне. Вітрила зотліли, але у нас вистачало тканини від парашутів. Днище було оббите міддю, і морські черви його не зачепили.