Я згорнув у тугу муфту подушку, щоб шпурнути нею в улюблену сестрицю. Але тут навалилася втома, яка не залишила місця ні для образ, ні для тривоги. Я заснув, неначе провалився.
— На ранок я довідався, що Павлика досі немає.
— Швидше повертайся, — наказала мати. Думка про уроки здалася мені дикою. Але матері вона дикою не здалася, і мене прогнали в школу.
У школі ніхто не знав, що Павлик загубився. Тобто вчителі мабуть знали, але нам не говорили. Милку я не знайшов: певно, не прийшла.
Уроки тяглися нескінченно. Я списував з дошки приклади, писав у зошиті якісь слова, дивився у «Читанку», а думка була одна: «Павлик… Павлик… Павлик… Павлик… Павлик… Павлик…»
Може, він потрапив під машину? Але тоді ми б не вже знали. Може, його вбили грабіжники? Але навіщо його грабувати? Пальто геть у латках, валянки діряві. Може, його викрали шпигуни? Але для чого? Якби у нього батько був відомий командир… Але у нього ще до війни не було ніякого батька…
Уроки нарешті закінчилися. Не можна сказати, що я мчав додому стрілою. Я боявся довідатися, що ще нічого не відомо.
Павлик був удома.
Мати також була вдома, збиралася до редакції на нічне чергування. Вона розповіла, що Павлика приніс на руках похмурий залізничник. Він порадив тітці Ганні відшмагати свого непутящого сина. Тітка Ганна Павлика поки що не шмагала, бо у нього боліло розбите коліно. Вона тільки заплакала, наказала Павликові лежати й пішла на роботу.
З Павликом трапилося ось що. Вчора на вулиці він, як і я, побачив моряків. І пішов за ними. Моряки йшли на станцію. Там на далеких коліях стояв ешелон. Морський ешелон. На площадках товарних вагонів сиділи матроси з чорними автоматами. Перетинаючи стрілки, вискакуючи з-під вагонів, обминаючи шиплячі паровози, до теплушок бігли моряки. Уздовж ешелону пронісся брязкіт. Вагони рушили. Певно, Павлик вирішив: зараз або ніколи. Доля посилала йому щасливий випадок. За одну секунду він міг опинитися у світі чудових людей, чорних бушлатів, бойових автоматів. А далі — сталеві справжні кораблі, справжнє море, матроський комір і звання юнги… Він затис зубами ручку портфеля і стрибнув на підніжку…
Мабуть, це було так. Точно я не знаю. Говорити про це з Павликом не довелося.
Ешелон йшов без зупинок до ночі. Він поспішав на схід. На Далекий Схід.
Уночі на маленькій станції, коли за Павликом прийшли два міліціонери, він стрибнув із вагона, не встояв і, впавши, ударився коліном об рейку…
Ледве дослухавши матір, я кинувся до дверей.
— Не ходи, — суворо сказала мати. — Він зараз спить. — І додала напівголосно: — Фокусники…
Через півгодини гучно бахнуло у перегородку. То Павлик, викликаючи мене, кинув валянком у стінку…
Він сидів у ліжку, вкрившись до пояса ковдрою. Там, де у Павлика було коліно, руда ковдра стовбурчилася, ніби під нею лежав футбольний м'яч. Стільки бинтів намотали.
Я стояв і дивився на цю ковдряну пухлину. Павлик теж почав дивитися на неї: обом було ніяково.
— Болить? — запитав я.
— Зараз не болить. Учора дуже боліло.
— Як це ти стукнувся?
— Об рейку…
Ми замовкли. Нам вперше важко було розмовляти. Павлик нехотя запитав:
— Тобі, певно, все розповіли?
— Угу…
Я бачив: йому не хочеться розповідати. Кому приємно говорити про свою поразку?
— Тітка Ганна дуже плакала, — похмуро сказав я.
— Знаю… Хвилювалася.
— Думаєш, я не хвилювався? — сердито запитав я.
Павлик спокійно повторив:
— Я знаю. Але ж це недовго. Завтра б Милка все розповіла.
— Милка?!
Він навіть здригнувся.
— Милка? — перепитав я. — Вона знала?
— Ну… так, — кивнув Павлик. — Вона ж зі мною була. До самої станції, до вагона. А ти думав, я нікому не сказав?
Такий був вітер тієї ночі… Певно, раз на сто років буває такий вітер. З ніг збивав. А я йшов. Я йшов, щоб правду взнати, а вона…
— Чого ж вона мені набрехала? Я ж уночі спеціально ходив…
— Вона не винна. Я їй наказав два дні нікому не казати.
— І мені?
— Я їй просто сказав: «Нікому». Ну, Владику, ніколи ж було!
— «Ніколи»… — обурився я. — Їй, виходить, можна було знати, а мені не можна, так?
— Тобі ж краще. З тебе всі жили б вимотали: як, та що, та чи не знаєш… А так ти й справді нічого не знав.
— Думаєш, вибовкав би, так?
(Звісно, мовчати було б важко, бачачи, як побивається Павликова мати. Але ж він цього не знав. Як він смів у мені сумніватися?)
— Брешеш ти! — вигукнув я. — Ти навмисне наказав не говорити мені. Скажеш, не навмисне? Ну, дай «чесне морське».