Він мовчав.
— Я тобі завжди все говорив, — з гіркотою сказав я. — А ти…
— «Завжди»… Що ти мені говорив?
— Усе говорив! Як у струмок у яру провалився, казав! І як два патрони знайшов! І як у зошиті одиницю стер, і як…
Я раптом замовк. Так, я відкривав йому всі свої таємниці, але що то були за таємниці! Подумаєш, одиниця в зошиті…
Ну, а хіба я винен, що більшої таємниці у мене ніколи не було? Хіба я щось приховав би?
Ми читали одні й ті ж книжки — про людей, відвертих і надійних, як криця. Ми знали одні й ті ж закони вірності й честі. Знали, що в друзях не сумніваються, не брешуть, не зраджують їх. Він порушив закон.
— Зрадник, — сказав я. І це був кінець.
— Кого я зрадив? — запитав Павлик і, ворухнувши ногою, стиснув зуби. Напевно, від болю.
— Сам знаєш кого. Звичайно ж, не її, Милочку свою. Цілуйся тепер із нею, з нареченою…
— Заткни пельку, — значуще порадив Павлик. — Думаєш, як нога болить, то я не встану?
— Встань, — сказав я і відчув приплив ясної безстрашності. Образа затопила мене. — Ну, встань, я не побіжу. Не бійся, я маленький. Стукнути можна, скільки завгодно. Гадаєш, я тоді не скажу, що ти зрадник?
— Слізки вже капають, — похмуро кинув Павлик. — Рюмса. Правильно, що вона не сказала тобі.
Сльози ще не капали, але були вже близько. Щоб він не бачив їх, я пішов, зачинивши двері, які потім вже не відчиняв жодного разу.
ОДИН
Від того дня ми почали жити порізно.
Каравела більше не виходила в небезпечні плавання. Певно, назавжди вона залишилася в сумній болотяній лагуні. Обростали тягучими ліанами щогли, старілися вітрила. Киль укривався наростами з черепашок. Днище точили морські черви торадо.
Милка більше не приходила до Павлика. Може, він і з нею посварився?
Від нудьги я взявся за Милчину книжку і прочитав усю. «Дюймовочка» мені не сподобалася. А «Олов'яний солдатик» сподобався. Це була смілива казка, хоча й з сумним кінцем. Я читав її три рази. А «Дюймовочку» більше не читав — було чомусь сумно.
Іноді я думав про те, як усе по-дурному вийшло. Стільки було хорошого, а потім одна коротка розмова — і все. Хіба так буває, коли справжня дружба?
Та хіба ж була несправжня?
Часом здавалося мені, що нічого не трапилося. Особливо вечорами. Я чув крізь тонку стінку, як Павлик ходить по кімнаті, соває поліна біля грубки, шелестить сторінками книги, у такі хвилини я був майже впевнений, що все можна поправити. Треба пройти через кухню, тихо потягнути на себе двері. Вони прочиняться з жалібним рипінням. Павлик ступить крок з напівтемряви і тихо скаже: «Прийшов… Хочеш хлібця?»
Мабуть, так і треба було зробити. Треба було… А я сидів один у своїй кімнаті й гортав давно прочитані книжки. Якось Павлик підійшов до моїх дверей:
— Владьку…
— Що? — відгукнувся я, і серце у мене підстрибнуло.
— Та відчини.
— Навіщо? — заприндився я. Дурна впертість подолала миттєву радість.
— Просто так, — тихо сказав Павлик.
— «Просто так» робить дурак, — холодно одказав я.
Павлик помовчав. Тоді повільно запитав:
— Важко чи що, відчинити?
— Мені мати не дозволяє нікому відчиняти.
Павлик постояв ще і пішов до себе, шльопаючи по підлозі відірваною підошвою підшитого валянка. Потім я почув, як він одягнувся і пішов з дому.
Я все ще стояв і дивився на двері, які не відчинив. Вони були у жовтих лусочках фарби, що облупилася. По лусочках незграбно дріботів, поспішаючи вгору, маленький сірий павук.
Я повернувся в кімнату, ліг на ліжко і відвернувся до стіни. У будинку було тихо й порожньо.
… Через тиждень Павлик з матір'ю виїжджали. Не знаю точно, що сталося. Подруга тітки Ганни поступилася їм чи то назавжди, чи то тимчасово маленьким своїм будинком на сусідній вулиці, а сама кудись поїхала.
Я стояв, притиснувшись щокою до шибок, і дивився, як Павлик виїжджає.
День був теплий, але сірий і сумний. Низькорослий понурий кінь підтягнув до ґанку широкі сани. Круглі боки коня були вогкі. Шерсть на них злиплася у криві короткі бурульки.
Десь серед гілок виразно горлав горобець: «Чнф!.. Чиф!.. Чиф!..» Кінь пряв вухами. Йому, певно, не подобався цей набридлий галас. Мені він теж не подобався.
Ганна Василівна і Павлик виносили речі. Знайомі стільці з «півнячими» спинками, тумбочку з фарфоровою кулькою замість ручки, жовту етажерку. Під відкритим небом ці речі здавалися маленькими і якимись беззахисними. Стали добре видні їхні подряпини й латки.
Павлик виніс одновухого ведмедя. Він поставив його на потерту валізу. Проте валіза лежала криво, і ведмідь повільно поїхав з жовтої клейончатої спинки. Павлик знову взяв його на руки і сам умостився на валізі, вчепившись ліктем за ніжку перекинутого столу.