Я квапливо відійшов у глиб кімнати: здавалося, що Павлик зараз обов'язково гляне на моє вікно. Він не глянув. Сидів і дивився на свого ведмедя, ніби вперше побачив. Мабуть, навмисне. Ну й нехай!
Ганна Василівна теж сіла в сани. Речей набралося небагато, їй вистачило місця. А візник не сів. Він смикнув коня за повід і повів з двору. Сани окреслили на вогкому снігу широке півколо і поповзли у відчинені ворота. Павлик затис ведмедя між коліньми і тепер тримався за ніжку столу обома руками. Він сидів зіщулившись, і я не бачив його обличчя. Бачив тільки сіру вушанку з розпущеними зав'язками. Потім сани сховалися за розчиненою половинкою воріт.
«Чиф!.. — репетував безглуздий горобець. — Чиф!..»
— Дурень, — сказав я йому. Щоб не заревіти.
Потяглися одноманітні, сірі дні.
Не можна сказати, що мене весь час гриз сум. Ні. Адже треба було і до школи ходити, і домашні завдання готувати. Треба було і в яр збігати, де, як і досі, каталися з крутих схилів хлопці. Погода стояла незрозуміла: не весна й не зима. Але сніг ще тримався. Я приходив додому в сутінках, промоклий, із грудочками снігу у валянках. Втомлений і тому сердитий. Роздягався, не відповідаючи на Тетянині докори. Потім сідав на ліжко обличчям до стіни і влаштовував для себе «кіно»: намагався так скласти пальці, щоб тінь від них була схожа на якогось звіра. Я добре вмів показувати «орла», «зайця», «собаку», «слона», але одні й ті ж фігури швидко набридали. Я починав вигадувати нові. Не дуже весела була ця гра, але все-таки…
Тетяну дратувало моє мовчання. Вона не витримувала:
— Ну що за людина! Сопе, мовчить увесь вечір! Якісь дулі показує! Дивитися нудно…
Коли ми були самі, я відповідав, не обертаючись:
— Не дивись.
Коли вдома була мати, я з сльозами в голосі вимагав справедливості:
— Мамо, ну чого вона прискіпується!
Мати заступалася:
— Не чіпай ти його…
— Дивитися нудно, — повторювала Тетяна.
Розізлившись, я показував їй справжню дулю. Одного разу я чув, як мати Тетяні сказала:
— Невже не розумієш? Нудьгує він один. Раніше ж як добре було…
Потім вона запитала мене:
— А чому Павлик жодного разу не прийшов? Адже він недалеко живе.
Коли б вона знала! Але вона не знала нічого. Не тому, що я звик приховувати. Просто я відчував, що мати тут не зарадить.
Павлика я бачив у школі щодня. Здалеку бачив. І він мене помічав, звичайно, та не підійшов жодного разу. Ну, і я не підходив. Просто я був переконаний, що старого не повернеш, коли затріщала і пішла на дно наша Каравела. Розкололася дружба. І Павлик, певно, вирішив так само.
«Кіно» на стіні мені швидко набридло, і я придумав іншу гру.
Інколи мати приносила з базару кульки з кедровими горіхами. Ух, і любив же я їх! Лущив я їх краще за всіх, як білка. Я не жував по одному зернятку, а збирав цілу жменю і потім уже спроваджував у рот. І все-таки я зрозумів нарешті, що найцінніше в горіхах не ядра, а шкаралупа. Адже кожна шкаралупка — кораблик.
Я наливав воду в синю пластмасову тарілку, вишиковував уздовж напівкруглих берегів горіхові ескадри. Вони готувалися до сутички, потім сходилися у бою. Йшли на таран, на абордаж… Наповнившись водою, шкаралупки йшли на дно, як справжні кораблі.
Тиха була ця гра. Якщо збоку дивитися, то, може, й нудна. Але я не нудьгував. Тут вимагалося мистецтво, майже як у шахах. Треба було знати, коли йти в обхід, коли кидатися в атаку, коли відкривати вогонь чи йти під укриття мису Чайна Ложка.
Було у цій грі відлуння наших з Павликом корабельних вечорів. Слабке відлуння…
Найбільше мені подобалися шкаралупки сухих горіхів. Тонка шкірка порожніх зерняток зсихалася і стирчала з шкаралупи довгими стерженьками. Наче щогли. Такі кораблики зі щоглами я ставив на чолі ескадр і з'єднань.
Мати іноді мовчки дивилася, як я сірником пересуваю у синій тарілці бойові кораблі. Я відчував, що вона дивиться, але не озирався. Мені здавалося, що матері чомусь сумно.
Тільки одного разу вона сказала:
— Капітане ти мій… От знайти б тобі волоський горіх. З нього б вийшов корабель…
— Який такий волоський? Волосяний?
— Та ні. Просто така назва. Це великі горіхи, ось такі. — Мати склала у кружечок пальці.
Я не повірив. Не буває таких горіхів. Мати посміхнулася:
— Ти забув. Коли ти був маленький, у нас такі горіхи висіли на ялинці.