Ну, якщо коли маленький, тоді інша справа. Маленьким я був до війни.
Тоді, кажуть, не було хлібних карток, був удома батько, а в магазинах продавалися справжні альбоми для малювання.
Мені розхотілося грати. Я сів до вікна. Того вечора не були чомусь зачинені віконниці. Я побачив темно-зелене небо, засніжені гілки й маленький жовтий місяць. Він сидів на шпаківні, як хлопчик, що забрався на дах. Я відсунувся. Місяць стрибнув зі шпаківні й повиснув серед дрібних зірок, трохи перекинувшись на спину. Він був схожий на половинку позолоченого волоського горіха. Я згадав такі горіхи, вкриті золотавим пилом. Серед густої темної хвої вони оберталися на довгих нитках. По них стрибали крихітні зайчики від жовтих свічок.
Свічки тихо шепотіли. Блищали кулі. Пахло святом і казкою.
Мені б один такий горіх з того казкового життя, коли я був маленький. Навіть не горіх, а шкаралупу. Я змайстрував би з нього флагмана для своєї ескадри, крутобоку безстрашну каравелу…
ЦУНАМІ
Через тиждень у Павликовій кімнаті оселилася інша сім'я: сутулий токар з номерного заводу дядько Гліб, який завжди кашляв, його дружина тітка Ага, товста продавщиця з якогось магазину, і син Борис, на прізвисько Ніздря.
Ніздря був гад. У школі він відбирав у малюків мізерні сніданки, продавав поштучно старшокласникам самокрутки, хвалився новими хромовими чобітьми й огидно ревів, коли його зачиняли після уроків у порожньому спортзалі.
Тітка Ага була йому мачуха, але ніколи не кривдила, заступалася перед батьком.
Вона носила Борисові шоколад і махорку, а він спекулював цим товаром у школі.
Мене Ніздря не злюбив від першого дня.
Ми «познайомилися», коли він, тільки-но приїхавши, сидів на лавочці біля ґанку, а я повертався зі школи.
— Гей ти, фраєр, — ліниво гукнув він. — Куди прешся?
Я з цікавістю, але без побоювання глянув на білявого хлопчака з лінивим обличчям і безбарвними віями. Потім упевненим голосом поставив до його відома, що тут живу.
— Живеш? — холодно здивувався він. — Жив ти тут, це точно. А зараз твоє життьо закінчилося. Капут.
Спокійному життю справді прийшов «капут». Потиличники, щиглі, грудки снігу за коміром «прикрашали» мої дні так, що й світу не бачив. Не було спокою навіть удома. Ніздря прокопав у тонкій перегородці дірку й обстрілював мене з рогатки дротяними скобками. Він примудрявся влучати по вухах, і біль був жахливий.
Вчився тепер Ніздря у нашій школі, в п'ятому класі. На перервах він мене не чіпав, але дорога до школи й назад стала для мене тортурами. Вона була виповнена страхом перед новими Борисовими знущаннями.
Проте бували й у Ніздрі чорні часи. Інколи вечорами дядько Гліб лупцював його ременем за двійки, куріння та інші гріхи. Я занурювався у подушку й затискав вуха, щоб не чути звуків розправи, але це не допомагало. Ніздря пронизливо верещав.
Наступного дня Ніздря бував злим, як сто голодних дияволів. Він ненавидів мене за те, що я знав про його приниження. Він думав, що я радію з його біди.
Особливо зненавидів він мене відтоді, як я забрав карту. Нашу з Павликом карту. Павлик не забрав її, залишив у порожній кімнаті. Якось у коридорі я побачив, як тітка Ага носить у комірку валізи й кошики. Дядько Гліб і Ніздря допомагали їй: теж носили якийсь мотлох. Отут я й побачив карту. Ніздря волочив її, згорнуту, по підлозі.
— Це наша! — крикнув я з несподіваною люттю. — Куди тягнеш, злодюго?!
Ніздря повільно обернув до мене своє риб'яче обличчя. Сказав пошепки:
— Іди звідсіля… знаєш куди?
Нікуди я не пішов. Намертво вчепився в карту й рвонув до себе.
— Що за галас? — запитав дядько Гліб.
Відчуваючи, що розревуся, я заговорив квапливо й злостиво:
— Це наша! Ми з Павликом гралися! Він мені залишив, а не вам! Не маєте права! Все одно моя…
— Віддай, — сказав Борисові дядько Гліб.
Ніздря випустив карту, і я полетів з нею спиною вперед до дверей. Тітка Ага репетувала услід:
— А злодюгою нічого лаятися! Ти бачив, як він краде? Бачив, га? Інтелігенція вошива!
Карту я повісив на стінку, яка відокремлювала нашу кімнату від Борисової. Я вбивав цвяхи, мстиво грюкаючи молотком по хитких дошках. Карта закрила дірки, які Ніздря проколупав для обстрілу. Але він згодом усе-таки прокрутив одну в карті — в західному узбережжі Австралії.
Борис спекулював не тільки в школі. Бачили його не раз і на барахольному базарі — товкучці. А якось я зустрів його біля кас кінотеатру.
Ми обидва прийшли туди після уроків. Я — щоб узяти квиток на картину «Чарівне зернятко». Ніздря — у своїх справах.