Віконця кас були на вулиці. Квитків не було, але неподалік штовхалися і галасували хлопці. Знайомі, з нашої школи, й чужі.
— Волоські горіхи дають! — збуджено сповістив мені другокласник Володя Одинцов.
«Волоські» горіхи «давав» Ніздря. По три карбованці за штуку. Покупців вистачало. Все одно квитків не було, і хлопці, не роздумуючи, віддавали зіжмакані трояки за небачене диво. А хіба не диво? Багато хто про такі горіхи й не чув. Величезні, жовті, вони дерев'яно постукували у Борисових долонях.
— Ану налітай! Потім пожалкуєте! У матері таких не допроситесь!
Я проштовхався до Ніздрі. Я боявся, що він і тут не забуде про свою ворожнечу, але не витерпів. Пам'ятав про «горіхового флагмана».
Ніздря виду не подав, що знає мене. Сунув за пазуху гроші, простягнув горіх і знову заклично заголосив.
Горіх був горбкуватий, слизький і холодний. Я розбив його уламком цеглини на тротуарі. Не дуже вдало розбив: одна половинка шкаралупи тріснула. Але друга була зовсім хорошою. Я вийняв з неї ядро. Точніше, це було не ядро, а темні трухляві крихти. Гіркі.
Я знову проштовхався до Ніздрі:
— Борисе! Він же гнилий!
Ніздря зиркнув на мене з ненавистю. Промовив самими губами:
— Пішов…
І я пішов. Що я міг вдіяти? Байдуже. Зрештою, головне те, що шкаралупа була підходяща.
Додому я вирішив не йти: боявся, що Тетяна вже повернулася з технікуму й засадить мене за уроки. Я вирушив на шкільне подвір'я. Там, за дровітнею, був мені відомий потаємний куточок.
У кишенях і портфелі знайшлося все, що необхідне для будівництва: недопалок свічки, нитки, сірники.
Я розжував парафін і білою м'якоттю заповнив трюм майбутньої каравели. Потім устромив у парафін два сірники — щогли, закріпив на носі сірниковий бушприт. Напнув клітчасті паперові вітрила й довго вовтузився, натягуючи нитяні штаги і ванти.
А потім вийшов на вулицю і пустив легеньку крутобоку каравелу в синій розлив вуличної весняної води.
Каравела не встигла відійти від берега: я помітив Ніздрю. Він крокував у мій бік. Я квапливо сховав кораблик у портфель, але сам зникнути вже не встиг.
Ніздря притис мене до хиткого парканчика й ліниво проговорив:
— До матінки додому захотів змитися? Дулю тобі. Від мене не втечеш.
Для початку він смикнув мене до себе, стукнув долонею по шапці й знову притис до рипучих дощок. Повільно прошепотів:
— Стій. Бо гірше буде.
Цей страшний шепіт мене завжди ніби заворожував. Я стояв, притиснутий тужним страхом і безпорадністю. Ніздря акуратно поставив свій розбухлий портфель на просохлий п'ятачок біля телеграфного стовпа. Потім із брудного снігу почав ліпити щільну кулю. Я пригнічено спостерігав за його роботою. Руки у Ніздрі були худі, вкриті якимсь сірим, незмивним брудом, з чорними смужками нігтів. На кісточках пальців сиділи чорнильні плями. На тильному боці лівої кисті, біля великого пальця, був намальований чорнилом кривий якір. Поки Ніздря м'яв сніг, якір то звужувався, то розтягувався.
Скоро кулька була готова. Зігнутим вказівним пальцем Ніздря спробував відтягти комір мого пальтечка, але там була міцна застібка з гачком.
— Ану, ти, мамина радість… давай розстібай, — наказав він з холодною діловитістю ката. — Бачиш, у мене руки зайняті.
Він присунувся впритул. Я близько побачив його обличчя з дивовижно чистою, якоюсь неживою шкірою, безбарвні очі з почервонілими повіками й гнилі зуби. Миттєва ненависть подолала страх, і я затопив мокрою рукавичкою по відразливій пиці.
Напевно, удар був дуже слабий. Ніздря навіть не хитнувся. Секунди дві він здивовано закліпав очима, а потім по його обличчю розповзлася посмішка. Вдоволена посмішка людини, яка домоглася, чого хотіла. Ще б пак! Тепер він міг зробити зі мною все, що завгодно! Був привід.
— Пташенятко ти моє, — заговорив Ніздря з ласкавим докором. — Знаєш, що я зараз з тобою зроблю?
Я не знав, але здогадувався: зробить щось жахливе. Пам'ятаю, що стало боляче хребту — так я притиснувся до паркана. Ніздря почав простягати до мого обличчя розчепірену долоню. Потім рот його округлився, рука зупинилася, і він осів до моїх ніг.
Тоді я побачив Павлика.
Мабуть, він непомітно підійшов збоку і різким ударом «під дих» посадив мого ворога на тротуар.
Ніздря намагався дихнути і плямкав губами. Павлик, не дивлячись на мене, підняв його за комір і за штани, а тоді дужим воротарським ударом відкинув у сіре місиво талого снігу. Саме так він вибивав із воріт на шкільному подвір'ї круглу обмерзлу «м'япу». Мабуть, мені здалося, але тоді я був упевнений, що Ніздря кілька метрів летів у повітрі.