Вдома я опустив до столу лампочку. Потім на стосі книг прилаштував поряд із нею каравелу — сушитися. Тінь її виросла і лягла на білу віконну завісу.
Це була стрімка тінь корабля, який не збирався віддавати якір. Він не прибрав жодного вітрила, він був у дорозі.
І тоді я подумав, що неправда, ніщо не закінчилося. Ні вітрила, ні таємниці, ні сині вітри. Все ще буде не раз. По-справжньому, А був тільки початок,
Тінь Каравели ожила й тихо хитнулася. Це хитнулася завіса. За вікном починав зітхати і важко розхитуватися вологий вітер. Піднявся і гуркнув на даху відірваний залізний лист. З шумом покотився з дровітні порожній фанерний ящик… Вітер обіцяв теплі, проте не сонячні дні, коли повітря стає щільне, як волога вата. Але я згадав, що називається цей вітер пів-денно-західним циклоном і приходить він з південних узбереж, де таємниче блимають маяки і оброслі черепашками кораблі ласкаво труться бортами об скрипуче дерево причалів.
Усе довкола знову стало синім і білим, манливим…
Частина друга
ПО КОЛІНА В ТРАВІ
ЧОРНІ КОНІ
Більше від усіх казок я любив «Сивку-Бурку». А в ній найдужче мені подобалися головні слова: «Сивка-Бурка, віща Каурка, стань переді мною, як лист перед травою!»
Коли бідолашному Іванові загрожували всілякі лиха, я завчасу з тамованою радістю шепотів його ворогам: «Ну, начувайтесь, голубчики…» Знав я, що зараз вийде Іван у чисте поле, на високий трав'янистий пагорб, свисне в чотири пальці, покличе вірного коня:
Ці слова були як пароль. Як початок пісні, як сигнал тривоги, який скликає друзів.
Потім я часто чув від різних людей, ніби їм незрозуміло: чому «як лист перед травою»? Що це значить? Я дивувався. Ніколи мені це не здавалося незрозумілим. Цілком ясно уявляв я собі нічне поле під чорним небом з великими білими зірками, яскраву траву, ніби підсвічену зсередини. Вона закінчувалася біля вибитого копитами глинистого майданчика. І там, біля краю, раптом, як за таємним сигналом, пробивав глиняну кірку і стрімко розвертався з спіралі високий пружний лист. Тонкий і довгий, ніби лезо меча. Трави коливалися і шовковисто стелилися під нічним вітром, а лист стояв суворо й прямо (а з темряви, від горизонту, з наростаючим тупотом мчав ще невидимий кінь). Що тут було незрозумілого?
Ні, я все розумів. Певно, тому, що дуже любив траву. В середині зими, коли крокви нашого флігеля потріскували від снігового вантажу, мені снилася казкова круча, заросла коноплями і полином, бузкове небо й щербатий місяць над дахами Зарічної слободи. По крутій стежинці серед лоскотливих стеблин і листя я біг до води, стрибав з приступки на приступку. Темні волоті високих рослин пролітали біля щік. У повітрі стояв запах мокрого річкового піску і трав.
Посеред ночі я прокидався від пекучого суму за літом, за шелестом трави і теплим вітром, який пахне вологим листям тополь. За вікнами, як змерзла кішка, шкреблася поземка. Мені хотілося плакати, але це було марно: зимові місяці попереду здавалися нескінченними, як ті десять років, які я прожив на світі.
Але якось серед зими я побачив свіжу зелень.
У палісаднику поряд із нашим флігелем я влаштовував собі сніговий бліндаж. Дерев'яна лопата була вдвічі вища за мене. Держално чіплялося за кущі, і сухий, сипучий сніг падав мені за комір. За коміром він противно танув, і колючий шарф муляв.
Возитися з бліндажем не дуже хотілося. Та ще менше хотілося йти додому, бо одразу засадять за уроки. Правда, сестра Тетяна зараз жила не з нами: вона вийшла заміж за льотчика і поїхала. у Ростов. Але мати стежила за моїм навчанням так само прискіпливо, як Тетяна…
Я вирізав у сніговій товщі квадратну яму, оточив її бруствером і почав розчищати дно. І от разом з сніговими крихтами лопата винесла на світ чорні грудочки мерзлої землі.
Я так давно не бачив звичайної чорної землі! Опустився на коліна й рукавичками розмів на дні кружечок завбільшки з блюдце. Відкрився п'ятачок чорнозему з мертвими бурими стеблинками і склянкою від пляшки. Поряд із склянкою лежала земляна грудка. Я дав їй щигля. Грудка відскочила. І на її місці, пружно розгинаючись, піднявся мені назустріч яскраво-зелений листочок.
Крихітна зелена стрілочка!
Я приголомшено дивився на це диво.
Відкриття порадувало мене і в той же час якось пригнітило своєю незвичайністю. Тоненький листочок був таким беззахисним серед снігових нагромаджень… Майже не думаючи, подихав я в рукавичку і накрив нею листочок. Потім, задкуючи, вибрався з палісадника й побіг до матері.