— Давай? — сказала вона.
— Ну, давай, — недбало погодився я. — Тільки ганялку додому віднесу.
Ми підійшли до її хвіртки. Майка показала, як смикати мотузку, і пішла. А я повинен був віднести колесо.
Але одразу додому я не пішов. Я притиснувся носом до паркану і дивився в дірку від сучка услід Майці. Як вона йде до свого ґанку. Ось вона піднялася по східцях. Ось зупинилася. Стоїть і водить пальцями по бильцях, ніби щось малює…
Я відірвався од паркану, бо відчув спиною неприємний погляд.
На тротуарі стояв Толя. Він мовчки розглядав мене і ліниво совав за щокою язиком. Щока від цього здулася і неприємно ворушилася.
Я розгубився і, здається, почервонів.
— Ну, що, Клямпик, — сказав Толя єхидно і без посмішки, — за нареченою підглядаєш? Дивись-но, весь ніс у скабках. І пузо.
Ух, як я його ненавидів у цю мить! Його косого білявого чубчика, немилосердні тютюнові очі, його великі прозорі вуха і тонкий безжалісний голос! І він знав, що я його ненавиджу. І знав, що моя ненависть безпорадна, тому що я боюся.
— Гнида! — сказав я зі сльозами. Плюнув у нього й побіг. І побіг зараз, мабуть, не через страх, а через відчайдушну й жалюгідну образу, через злість на себе. Він не гнався.
Вдома я заспокоївся. «Ну й нехай, — вирішив я. — Нехай насміхається. Нехай усім каже, що ми — наречений і наречена. А ми все одно будемо гратися з Майкою. Завжди! На зло!» Я відхекався, кинув у куток колесо і каталку, потім висунувся у вікно: чи не пішов Толя?
А він не пішов. І не збирався. Він сидів на тротуарі й крихітним ножиком обстругував здоровенну палку. От паразит! Ну що йому там треба? Адже Майка мене чекає. Я зачекав і визирнув знову. Сидить! Мало того: він помітив мене. Усміхнувся, засвистів і сів зручніше.
Все було ясно. Він знав, куди я збираюся. Він вирішив вартувати.
Спершу позбавив мене мого самоката, мого «Оленя». Зараз він руйнує початок моєї і Майчиної дружби. А я? У відчаї я так торохнув по стінці ліктем, що посипалося вапно. Я боягуз, боягуз. Боягуз!! Так мені й треба!
ДЕ СИНІЙ ВІТЕР ПРОКИДАЄТЬСЯ…
Я просидів удома, доки не прийшла мати.
— Дивно, — зауважила вона. — Що це ти не гуляєш? І кислий. Накоїв щось?
— Нічого.
— Ну й чудово.
Ми повечеряли. Потім мати переодяглася. Вона одягає синє шовкове плаття. Це плаття мені подобалося. Мати в ньому ставала дуже молодою і красивою. І веселою. Але я не любив все-таки, коли це плаття одягалося. Значить, мати кудись збиралася і її увесь вечір не буде вдома.
— Мамо, ти куди?
— Батечку мій! Ти що, маленький? Плакатимеш: «Мамо, не йди!»?
— Я не плакатиму, — відказав я насупившись. — Просто сидіти самому не хочеться.
— Не сиди. Погуляй. Адже все одно кожен вечір бігаєш.
Еге, «погуляй»! Коли б вона знала!
— Набридло мені гуляти.
— Владику, ну що за принди! Сьогодні симфонічний концерт у міському саду. Це буває раз на кілька років. Невже я не можу послухати?
— А я?
— Що «а я»?
— Теж хочу на концерт, — учепився я. Це було все-таки краще, ніж сидіти вдома.
— Ти серйозно? Адже це не кіно.
— Ну й що? Кіно я бачив, а концерти жодного разу.
— Гаразд… — сказала мати. — Куди тебе подінеш.
Вона дала мені білу сорочку, нові штани (ті, які зшила із клаптиків американських штанів), розчесала на косий проділ мої патли (я терпів) і сказала:
— Виявляється, інколи ти можеш мати досить пристойний вигляд… А хочеш, я зроблю тобі чорний бантик на шию? З білою сорочкою буде дуже гарно.
Я із стриманим обуренням висловив своє ставлення до бантиків. Мати зауважила, що я все-таки чудовисько, і ми пішли в сад.
Біля воріт саду нам зустрівся високий чоловік у глухому кителі, з прапорцем на кашкеті. Прапорець був білий з зеленою каймою. Чоловік увічливо привітався з мамою.
— Добрий вечір, Сергію Едуардовичу, — відповіла мати, і ми пішли поряд.
Спершу — мовчки. Мати йшла похиливши голову. Сергій Едуардович поглядав на мене. А я — на нього. Мене цікавив кашкет.
— У відділі прочитали ваш нарис, — сказала мати. — Всім подобається. Тільки… розумієте, газетний обсяг… Дещо слід скоротити матеріал. Хоча шкода.
— Скорочу, — квапливо погодився Сергій Едуардович. — За чим там шкодувати? Не в цьому справа… — Він помовчав і несподівано признався: — Із тридцять шостого року не чув симфонічного оркестру…
І знову вони з матір'ю замовкли.
— А чому у вас кашкет морський, а на прапорці літак? — запитав я.
Він, по-моєму, зрадів запитанню. Швидко зняв і простягнув мені кашкета: