А втім, це зовсім не страшно! Мені сміятися хочеться від зростаючого торжества. Як я не розумів? Це ж урочиста пісня синіх циклонів і білих вітрил. Синіх скель, білого маяка і чайок. Грізна і сильна. Ну й що? Я сам частка цієї грози і сили. Я — капітан! У вузькій бухті мене чекає, похитуючись, Каравела…
А за спиною у мене на сонячних берегах хвилюються трави. І мчать по них коні…
Тепер я боявся одного: лише б музика не обдурила мене. Лише 6 не зробилася іншою!
Мати шепнула, коли замовк на хвилину оркестр:
— Слухай, зараз буде вальс. Дуже красивий.
Цього мені ще не вистачало! Навіщо мені він, красивий вальс!
Може, він і був хороший. Не знаю. Я чекав іншого. Невже так усе закінчиться? Але серед безтурботного кружляння мелодії знову прозвучали знайомі ноти, і я заспокоївся: щось хороше буде ще.
І урочистий спів труб повернув мою музику.
Смички злітали і опускалися разом. Усі разом. Ніби списи атакуючої кінноти. Швидше, швидше! Чорні Коні, вірні і невтомні, несли мене в гущі кавалерійської лави. Ми змітали ворога, ми рвалися до моря. І злітали, злітали списи у стрімкому ритмі скачки!
І ось прийшло моє торжество.
Чотири рази прозвучав короткий вступ, і мідні голоси труб заспівали піднесено й чисто. Та музика, яка на початку принесла загрозу й сум, зараз звучала з такою радісною силою, з такою сяючою мужністю, що мені захотілося заспівати самому.
Це була пісня про те, що є на світі край, де народжуються сміливі вітри, які кличуть у далеке плавання. Не знаю, тоді чи потім склалися слова, але тепер я їх не можу відділити од цієї музики:
А далі — вже ніяких слів, тільки наростаюча радість і безстрашність.
Боже мій, ну чому я думав, що я боягуз?! Хіба можна бути боягузом, коли на світі є т а к а музика? Невже це саме я сьогодні боязко ховався на підвіконні?
Люди розходилися. Підійшов і попрощався Сергій Едуардович. Здається, це було вже за воротами саду, на вулиці. Я не звертав уваги. Музика ще гриміла в мені.
— Як вона називається? — запитав я у матері.
— Що?
— Те, що грали.
— П'ята симфонія Чайковського.
— Угу… — стримано сказав я і подумав, що запам'ятаю навіки.
І ще дехто запам'ятає!
Мати глянула на мене зі співчуттям.
— Здається, ти ледве досидів до кінця. Якось дивно ти себе поводив. Підстрибував, смикався… Невже тобі анітрохи не сподобалося?
Я промовчав. Що тут скажеш? Сподобалося? Це про порцію морозива так можна сказати. Або про кіно якесь. А про таку музику словами не скажеш.
Ми йшли додому, і я ніяк не міг прилаштуватися до материних неквапних кроків. Я рвався вперед: сурми гнівно й весело співали в моїй душі.
— Чого ти стрибаєш? — сказала мати. — Йди спокійно.
— Мамо, я погуляю, добре? Не хочеться додому…
— Та пізно ж!
— Ну, трішечки. П'ять хвилиночок!
— Йди… Не вплинула на тебе класична музика анітрохи.
Вплинула! Ох як вплинула! Я рвонув за ріг і помчав безлюдною вулицею.
Я поспішав знайти Толю. Як я його хотів зустріти!
Треба було швидше потрапити у сквер біля цирку, де щовечора майже до півночі хлопці ганяли футбольного м'яча. Лише б встигнути! Лише б ворог був ще там!
Маленькі похмурі хмари, що недавно висіли в зеніті, непомітно розтанули. Був світлий, як день, вечір. Сонце пішло з неба, але відчувалося, що воно зовсім недалеко. І при цьому світлі дуже незвичайною була порожнеча вулиць.
Я біг у цій порожнечі, і здавалося, що разом зі мною мчить кіннота зі списами, що злітають, як смички оркестру. Куди поспішали вершники? Може, боялися, що згасне музика і повернеться мій колишній страх?
Мені пощастило більше, ніж я сподівався: Толя йшов назустріч.
Ми здалеку впізнали один одного. Він прискорив кроки, а я… зупинився, перевів подих і повільно пішов назустріч.
Мабуть, Толя вирішив, що я біг у своїх справах, побачив його, злякався і не знаю, що робити: тікати назад чи обійти стороною. Він ще не помітив, що кроки мої спокійні і упевнені і підошви стукають з рішучістю молотка, що забиває цвяхи одним ударом. Він, здається, посміхався. Так мені принаймні здалося здалеку. Він наперед смакував іще одну легку перемогу і моє нове приниження. Потім Толя здивувався: адже я не звертав з дороги. Але здивувавшись, він, звичайно, анітрохи не злякався. Він не міг тоді розуміти, що приречений. А він був приречений. Тому що не було у нього такої музики. Не було стрімких скрипок і урочистих труб, що співають пісню про могутній синій вітер, не було Чорних Коней, білих маяків, не було Каравели.