Я довго-довго біг йому назустріч. Повз величезні іржаві якорі, повз старі гармати, тут і там розкидані на сходах. Дзвінко, як постріли, цокали по камінню мої підошви. Але крізь це Цокання і шелест вітру у вухах я почув, як заскрипів об кам'яний причал борт Каравели.
Тоді я уповільнив біг. Зупинився. Неспокійно калатало серце.
Хтось йшов назустріч. Я ще не бачив обличчя. Та я вже знав, що то Павлик.
«А, ти тут, — сказав він із сутінків. — Добре, що прийшов».
«Так, — сказав я. — Павлику! А це наша Каравела?»
«Ти й досі ще боїшся Толька?» — запитав він.
«Ні, — відказав я. — Адже ти знаєш, що ні».
«І нічого не боїшся?»
Я мовчав. Я багато чого боявся. Тріскучих блискавок, кусючих бджіл, глузувань, торговця, в якого украв підшипник. Боявся, що захворіє мати…
Правда, я не боявся вже нічної темряви, найзліших собак і високих схилів, з яких не кожен наважиться з'їхати на лижах…
«Павлику, — сказав я, — пам'ятаєш, я був ще маленький, і мені було страшно одному вечорами, і я плакав, коли на мене кидався Марсик Вови Сазанова, але ми все одно плавали разом. І ти не казав, що я боягуз».
«Хіба я кажу, що ти боягуз?» — ласкаво промовив він.
«Значить, ти візьмеш мене на Каравелу?»
Я побачив крізь сутінки, що він потупив очі.
«Поки що не можна…»
Не можна. Я так і знав, що він це скаже! Одразу ж знав. Як же мені стало сумно.
І раптом посвітлів і розгорівся місяць! І ліхтарі ескадри засяяли яскраво, нібн починалося свято. Піднявся і ляснув обвислий фор-марсель Каравели! А сурмач на високій кормі виразно і неголосно програв знайомий сигнал «Вітер до нас…»
І враз я побачив, що то не місяць світить і не ліхтарі, а розгорається на сході світанкова смуга. І вітрила і прапори з чорних робляться кольоровими.
А Павлик сміявся. Я побачив його обличчя. Павликове обличчя з золотавими цятками в очах і чорною родимкою над верхньою губою.
«Я пожартував, — сказав він. — Ходімо. Адже це наша Каравела».
Він узяв мене за руку. І ми пішли вниз, у напрямку знайомого до найменшої подряпинки трапу. Повз гармати і якорі…
Я прокидався, сміючись від радості. І, вже отямившись зовсім, лежачи в тиші, я все ще ясно відчував у долоні тепло і твердість Павликової руки.
ЛІТНІ ДНІ
Однієї бійки виявилося замало для повної перемоги над Толиком, і я відлупцював його ще двічі. Спершу — за сараєм, де він підстерігав мене, щоб узяти реванш. Потім — на очах у всіх хлопців. У битві біля сараю мені перепало добряче, але йому ще більше. І головне, я не боявся. А наступного дня я поліз у бійку сам, нахабно. Щоб закріпити успіх. Після першої ж сутички Толик відмовився від бою і затулив руками обличчя.
— Аут, — сказав Славко Диркнаб і обережно взяв мене за плече. Я все ще гнівно дихав. — Досить.
— Здався Толик, — без посмішки констатував Марик.
— Ти, Засипа, більше до Владика не лізь, — порадив Петько Лапін.
Толик відкрив обличчя. Воно було червоне і мокре.
— А я ліз? — плачучи запитав він. — Я ліз? Він сам перший лізе!
Тоді всі засміялися. З нього. Усі ж знали, скільки він мене мучив.
— Як ти йому дав по носі, — з повагою сказав маленький чорнявий Южко.
— Гайда, хлопці, купатися, — не відпускаючи мого плеча, запропонував Диркнаб.
І я став рівним серед рівних.
Настав чудовий час, повний радості й сонця. Я зникав з дому рано-вранці і повертався у сутінках. Ледь вистачало сил, щоб роздягнутися і впасти на ліжко. Ноги гули, плечі горіли від палючих променів, а перед очима, як стрімка кінострічка, пролітав весь день, що складався з сонячних відблисків, шелесту трави і сміху товаришів…
Звичайно, не весь час я байдикував. Треба було збігати по хліб, посуд помити. Іноді принести води. Але по хліб — це дрібниці, коли немає черги. Посуд? Дві тарілки та дві склянки — мої й материні. Найгірше було з водою. Правда, завжди воду носила тітка Клава, яка жила за стіною: мати з нею домовилася. Але часто вона виїжджала в село, і тоді на водокачку ходив я. За чотири квартали.
Ото була роботка! Тягати відра на коромислі у мене силоньки не вистачало. Дотягти одне повне відро я теж не міг. А носити по піввідра не хотілося. Скільки разів доведеться ходити, поки наллєш бочку до половини!
Я наливав велике відро на дві третини. І тягнув його, вчепившись у дужку обома руками, тицяючись колінами об гострий край. Дужка різала мені долоні, коліна прикрашалися синцями, вода хлюпала в сандалії, і вони ставали слизькими всредині: так і гляди, підвернеш ногу.