І Льовка подумав і обізвав мене лякливою п'явкою.
— Ковбасник, — сказав я. — Чемодан з лівером.
Паркан під Льовкою закректав. Сам Льовка теж закректав і почав підбиратися ближче. Але він був незграбний, а позиція на паркані виявилася незручною. До того ж між нами хитався колючий дріт.
Льовка плюнув у мене і не влучив. Я теж плюнув і попав йому на штани. Льовчині очі округлилися од безсилого шаленства.
Оркестр заграв «Нагору ви, товариші…»
Ця пісня завжди піднімала в мені геройський дух. Я ще раз глянув униз і рішуче став на край паркану. Потім сказав Льовці кілька слів, які тут не наводжу, бо вони не характерні для інтелігентної дитини. І ухнув у щілину.
Ой-йой-йой! Та нічого. Головне — не чухатися, бо потім гірше буде.
Льовка, звісивши губу, дивився на мене з паркану. Я показав йому дулю і рвонув до заповітної галявинки.
І там, на мене чекала нагорода за «подвиг»!
У траві, серед сивих кульбабок, — блищала тьмяна мідь. Я впав на коліна і розсунув стеблини. Там лежала пряжка від широкого ременя.
Вона лежала вниз лицьовою стороною, і я бачив лише дужки для пояса й гачок. Невже це та сама пряжка, про яку я мріяв з давніх пір?
Страшно було перевернути: раптом не та!
Я зірвав кульбабу й загадав: якщо здмухну за один раз усі «парашутики», значить, збудеться. Дмухнув так, що запекло в очах. Крилаті насінини прозорою хмаркою злетіли у повітря. Але один чіпкий «парашутик» застряв біля самої стеблини. Я дивився на нього з докором.
Мене виручив вітерець, що випадково залетів сюди. Він хитнув траву, підняв у мене волосся на потилиці й обережно зняв з голої кульбаби останню насінину.
— Спасибі… — пошепки сказав я, зітхнув від хвилювання і перевернув пряжку.
На ній був важкий випуклий якір із зіркою.
Стискуючи в долоні скарб, я відшукав у стіні трибуни дірку й пірнув у сутінки. Їх перетинали тонкі, як рапіри, промені. Вони здавалися такими твердими, що я обходив їх, коли шукав вихід на стадіон. Я знайшов відірвану дошку й виліз на перший ряд трибуни, просто до ніг літнього громадянина, який дуже здивувався.
На полі розгорталися яскраві колони. Між ними метався на зеленому «газику» якийсь дядько в білому костюмі і кричав у бляшаний рупор команди. По-моєму, він тільки заважав. Але скоро дядько поїхав, колони завмерли, лише величезні прапори ляскали на вітрі. Взвод старшокласників, одягнутих у гімнастерки, пальнув у повітря з гвинтівок, злетіло кілька ракет, оркестр заграв першотравневу пісню «Москва моя», і фізкультурники знову перешикувалися. Ті, хто був у червоних майках, утворили велику зірку. На трибунах закричали «ура».
Все було так чудово! Коли закінчився парад, почалися різні виступи. Мені понад усе сподобалися хлопці зі справжніми шпагами і в глухих шоломах. Вони влаштували цілий бій. А ще маленькі дівчатка з величезними кольоровими м'ячами (от би мені такий!).
Я забув про гарячих мурах, що кусали мене за литки, і тільки машинально почухував ногу об ногу. Здається, це дратувало літнього громадянина, але мені було байдуже. Радісне свято оточувало мене, сяяло і гриміло.
І ще одна велика радість була тут, зі мною. Справжня велика морська пряжка. Я весь час начищав її об м'який вельвет штанів і сам не помітив, як темна мідь перетворилася в шматочок сонця. Вона сяяла так само яскраво, як труби оркестру.
Оркестр був недалеко: праворуч від мене, на цій же трибуні. Коли закінчилися виступи й оголосили перерву перед футбольним матчем, я вирішив пройти повз музикантів: все як слід роздивитися.
Не дуже легко було проштовхатися у людському потоці, але я зумів. І опинився перед барабаном.
Ух який це був велетень! Як я завбільшки! З мідною тарілкою на маківці, з тугими гвинтами на голубих боках і гладкою сірувато-білою шкірою. Поважний, як генерал. Я, звичайно, не втримався. Взяв та й стукнув кулаком по його пружному пузу. Барабан добродушно загув. А його господар — прищуватий дядько у пом'ятому картузі, — не втрачаючи лінивої нудьги на обличчі, підняв стукачку й дав мені по шиї.
Було не боляче. Стукачка виявилася м'якою і ворсистою. В першу хвилину я сприйняв усе спокійно. Крутнув головою і пішов далі. І лише біля фанерного кіоска, в черзі за склянкою ягідного морсу, я відчув, як наростає стрімка й важка образа. За що він мене так? Хіба я щось погане зробив? Адже я зачепив не скляну вазу, не крихкий прилад! Гупнув по барабану, який для цього й зроблений. По ньому тисячу разів підряд луплять важкою стукачкою і нічого не трапляється. А тут за один разочок — по шиї!
Мені навіть плакати захотілося, слово честі. Я вийшов з черги і сів на траву.