Та що йому, цьому типові, шкода, чи що? От коли б я був барабанщиком, я б усім давав стукати. Нехай хоч з усього стадіону збираються хлопці. Тільки нехай не лізуть купою, а стають у чергу. Стукнув разочок — і відходь. Я знаю, що ніхто б навіть не змахлював і не бив би двічі підряд.
Я пішов зі стадіону. Навіщо мені це свято, коли на ньому найголовнішим музичним інструментом командує прищуватий жаднюга.
Подумаєш, музикант! П'яниця, напевно. І дурніший від своєї стукачки. Такого й на кілометр не підпустили б до оркестру, який грав П'яту симфонію!
Ця думка мене втішила так, ніби я помстився злому барабанщику. Крім того, у мене була пряжка. Однієї цієї радості вистачило б на цілий день. Я перестав сумувати і пішов додому.
Вдома я показав свій скарб матері. І почав зітхати, що пряжка є, а ременя немає. Як носити пряжку? Не пришивати ж до малинового пуза мого комбінезона.
— Та гаразд уже, — сказала мати. Вона розуміла. Знала, як для мене важливо все, що пов'язане з морем.
Ми пішли в комірчину, і мати витягла з-під усілякого мотлоху стару шкіряну валізу. Вона була геть порізана: шматками цієї шкіри у недавні воєнні роки підшивали валянки. Але мати була просто чарівниця. Взяла великі ножиці і якимось чином примудрилася викроїти з чемоданної кришки широку пряму смугу.
Гачок для пряжки я зробив сам з алюмінієвого дроту.
Через півгодини я красувався на подвір'ї, підперезаний флотським ременем. Хлопці зітхали і зі стриманою заздрістю мацали випуклий якір.
— Дай поміряти, — попросив Толик. А втім, без будь-якої надії. І не тому, що ми були ворогами. Просто смішно було думати, що людина, яка щойно одержала скарб, може дати його в чужі руки.
… З Толиком, до речі, я помирився. І знаєте як? Завдяки Таїсії Тимофіївні.
У Толика через неї була купа неприємностей. Він жив із Таїсією Тимофіївною на одному поверсі, і вона постійно нашіптувала на нього матері — крикливій неласкавій тітці Дарці. Тітка Дарка працювала вахтером у депо, поверталася з чергування стомлена, зла й била сина, не розібравшись, винен він чи ні. А Толин вітчим не втручався: він побоювався своєї дружини.
Останній раз Толі перепало за мисливський капсуль, який вибухнув біля дверей Таїсії Тимофіївни. Толя був ні при чому: капсуль підклав Диркнаб. Але не міг же Толя виказати Диркнаба!
Він вирішив помститися. Намалював на аркуші з зошита відразливе опудало, написав «Таїся — потвора» і пришпилив малюнок до сусідчиних дверей. Таїсія Тимофіївна не здіймала галасу. Вона акуратно склала аркушик, а ввечері показала його Толиній матері. Дарма Толя вимагав: «Доведіть, що це я намалював, а тоді вже бийте!» Йому дісталося так, що навіть на подвір'ї було чути, як він репетує.
І тоді Толя придумав хитру й жорстоку помсту.
Біля вікна Таїсії Тимофіївни висів великий фарфоровий градусник. Вона ним дуже дорожила. Градусник був німецький, його привіз з Німеччини чоловік Таїсії Тимофіївни. Сусіди заздрили: прокинешся вранці, глянеш за вікно і одразу бачиш, тепло чи холодно. Дуже зручно. Фарфорову шкалу градусника прикрашали голубі квіточки і завитушки. Вважалося, що він старовинний і дуже цінний.
— Рознесу я цю фріцівську клізму, — сказав Толя наступного дня після розправи.
— Знову влетить, — слушно зауважив Диркнаб.
— Ні, — сказав Толя.
— Промажеш, — заявив Льовка.
— Ні, — сказав Толя.
Він заприсягся, що не промаже, якщо у нього буде далекобійна рогатка з червоної гуми.
Диркнаб зітхнув. Він почував себе винним перед Толею — через капсуль. Він радий був би допомогти, але де взяти червону гуму? Вона була рідкістю. Усі, хто стояв поряд, замислилися і замовкли.
І тоді я недбало сказав:
— Треба подивитися. Може, дістану…
І Диркнаб, і Марик, і Петько Лапін, і навіть Майка глянули на мене розуміюче: оцінили благородство. Лише Толя похмуро дивився убік.
Але я не заради Толі старався, а заради спільної справи. Адже Таїсія Тимофіївна була недругом усіх тутешніх хлопців.
З того часу як Толя зазнав від мене поразки, став я рівноправною людиною у хлопчачій компанії. І ця радість рівноправ'я була така, що я ладен був навіть на жертву.
А жертва була потрібна.
Вдома у нас була велика червона грілка. Я її любив. У давні часи, коли я ще не ходив до школи і цілими днями сидів один вдома, вона була улюбленою іграшкою. Я туго надував її, загвинчував пробку, і грілка перетворювалася у веселу стрибаючу істоту. Вона стрибала від мене по кутках, як заєць від мисливця, чи слухняно ставала горбокоником, а іноді замінювала футбольний м'яч. Інколи, після шумної гри, я засинав, прихилившись до неї щокою, ніби до подушки.