Зараз я грався з нею рідко, та все одно було шкода.
Вдома я востаннє надув грілку і погладив тугі боки. Грілка відгукнулась пружним дзвоном. Я взяв ножиці, замружився і підняв руку. Певно, з таким же почуттям стародавні воїни приносили в жертву улюблених коней…
Грілка випустила дух.
Я розширив пробоїну і, коли мати прийшла на обід, засмучено признався:
— Грілка пробилася…
— Як це ти умудрився?
— Я ненавмисне, — безсовісно збрехав я і ненатуральним голосом сказав: — Може, ще заклеїмо?
— Аякже! Заклеїш тут! Он яка дірка. Доведеться викинути.
— Шкода, — щиро сказав я і поніс грілку в комірчину. І там вирізав з неї дві вузькі смуги…
Операцію розробили тонко. Довго Толя випрошував у матері гроші на кіно. Вона нарешті дала. Толя одразу збігав до каси кінотеатру і ніби ненароком показав матері квиток. Потім схаменувся, що запізнюється, і побіг.
Квиток він одразу перепродав Льовці, а сам пішов у балку пристрелювати рогатку.
Через півгодини Толя чужими дворами пробрався до нашого паркану, а звідти — на порожній сінник. Диркнаб, я і Майка чекали його. Позиція була вигідна: ми бачили все подвір'я, а нас ніхто не бачив.
Градусник сяяв білим фарфором на тлі темного косяка.
— Ну? — нервово сказав Диркиаб.
Толя діловито зарядив рогатку залізною гайкою. Він став біля крихітного віконця, а ми дивилися крізь щілини. Рогатка клацнула.
Звичайно, Толя був вредний тип, але стріляв він чудово. Градусник неначе вибухнув. Мало того! Гайка рикошетом ударила у шибку, і вона прикрасилася великою діркою.
Ми залишили місце засідки безшумно й швидко. Вже в провулку Диркнаб вихопив на бігу у Толі рогатку й запхнув мені в кишеню. І правильно! Коли б у Толі хтось її побачив, не допомогли б ніякі виправдування. А мене дорослі вважали вихованою дитиною. Хто б повірив, що я брав участь у такій жахливій справі?..
Увечері Толя зустрів мене на вулиці й похмуро сказав:
— Рогатульку віддай…
Він просив не рогатку, а лише рогатульку — ручку з розвилиною. Вона була його власна, він змайстрував її з бузкової гілки.
Я кинув рогатку на тротуар. Не дивлячись на мене, Толя підняв її і почав знімати гуму. А навіщо вона мені? Я міг нарізати з грілки ще для десятка рогаток.
— Ти краще підшипник віддай, — сказав я.
Толя перестав вовтузитись з гумою. Глянув спідлоба. Сказав похмуро:
— Загубив.
Певно, він не брехав. Я засунув кулаки в кишені, обійшов Толю, трохи зачепивши плечем, і не кваплячись пішов додому.
— Та віддам я! — досадливо гукнув він услід. — Знайду і віддам!
Я не обернувся. Але з тих пір ми не сварилися.
… Ми не сварилися більше, але ременя я Толі не дав. Я знімав його лише перед сном та ще на річці, коли купалися. І пряжку чистив просто на животі, не розстібуючи. Драїв сукниною і зубним порошком. Я звів за тиждень стільки порошку, скільки не витратив за все життя для чищення зубів.
Штани й коліна у мене були постійно в білому поросі. Зате пряжка сяяла. І не лише на сонці. Навіть при місяці вона світилася, як ліхтарик.
Місяць у ті вечори був дивовижний. Коли сідало сонце і на сході починали густішати серпанкові сутінки, він виповзав над парканами — червоний і такий величезний, що дивитися було страшнувато. Потім він піднімався вище, ставав меншим, яскравість його наростала. Зоря не згасала всю ніч. Золотаве світло її змішувалося з місячним срібним світлом, і в повітрі з'являвся легкий, якийсь казковий блиск.
Напевно, тільки в дитинстві бувають такі вечори, схожі на чарівне свято. І я досі вдячний матері, що вона не забороняла мені цих пізніх ігор, хоча бувало, що я приходив додому лише опівночі.
Тільки з'являвся місяць, як у тиші лунали гучні барабанні удари. Це Славко Диркнаб калатав бамбуковою палкою по іржавій залізній бочці (вона з незапам'ятних часів стояла на вулиці поряд із нашим будинком). І ми вилітали з хвірток.
Раніше від усіх устигав Марик Городецький. Він вистрибував на бочку і, розмахуючи паличкою, схожою на шпагу, весело кричав:
— Поспішайте, хоробрі сеньйори! Вас король запрошує на бал!
У ті дні в кіно «Північ» йшов фільм «Попелюшка», і ми розуміли, що Марик не кривляється, а зображує придворного.
За плечима у Марика тихо подзенькував і струмився плащ з легких металевих стрічок. Вони називалися у нас «золотники». Ми з великими труднощами виколупували їх з зіпсованих конденсаторів, які добували на звалищі.