Гудіння наростало. Я замотав головою. Величезний, мало не з волоський горіх, джміль неквапно кружляв довкола. Я одразу ж уявив собі, як він забереться мені під обладунки і буде дзижчати і битися там…
Черибузо, мабуть, з єхидною посмішкою спостерігав з печери, як лицар у сяючих обладунках, подзвонюючи і гуркочучи, летить униз, не розбираючи дороги.
Я відхекався біля струмка на лужку, оточеному дрібним вільшаником.
— У, т-тварюка… — сказав я на адресу джмеля, щоб не так було соромно за свій відступ.
— Що кажеш?
Я аж підскочив.
За кущем, біля самого струмка, п'ятками у воді сиділа Манярка.
— Що кажеш? — повторила вона, і на обличчі у неї відбилася надзвичайна цікавість. Впізнала.
— Нічого, — буркнув я. — Ти що тут робиш? От Славко довідається, де ти вештаєшся, він тобі покаже.
— Ні-і, — неуважно відповіла вона. — Не покаже. Він мене не б'є.
— Даремно, — суворо сказав я. Понад усе я боявся, що Манярка здогадається про мою ганебну втечу. Але як вона могла здогадатися?
Я спересердя почав смикати тасьомки і зривати гачки обладунків. Якщо людина злякалася, вона завжди потім злиться. Манярка спостерігала за мною не рухаючись.
Було в ній щось пташине. Очі — як чорні ґудзики, шия тонка, ніби у пташеняти. І навіть гострі лопатки під платтям були схожі на невирослі крильця.
Не подобалося мені, як вона сидить і дивиться: розплеще тепер усім про моє спорядження. А тут іще гачок наплічника намертво вчепився у сорочку. Я смикав, смикав…
— Давай відчеплю, — сказала Манярка. Але не рушила, поки я не відповів:
— Ну відчепи… Чого сидиш?
Вона підвелася, підійшла ззаду і діловито почала дихати мені в шию. Відчепила. Потім сіла навпочіпки над моїм спорядженням.
— Це раніше солдати носили такі залізяки… Ти сам робив?
— А хто? Пушкін, чи що?
— Я знаю, — сказала вона. — Пушкін — це письменник. Він кіно про царя Салтана написав.
Був такий фільм. Не кольоровий, не широкоекранний, але все одно хороший.
— Ану, допоможи, — наказав я.
Вона слухняно поклала мені в портфель обладунки.
— Ходімо, — сказав я. — Нічого тобі тут самій робити. Славко, певно, по всіх вулицях шукає.
Я знав, як Диркнаб нервував, коли Манярка зникала.
— Не піду, — насупилася вона. — Я з ним посварилася.
— Ну подумаєш — посварилася. А зараз помиришся.
— Нехай він перший мириться.
— А як же він буде миритися, коли тебе немає?! Ходімо!
— Не піду.
— Ну, що ти тут робитимеш, га?
— Я рибу ловлю.
І тут я побачив на березі здоровенну палку з прив'язаною ниткою. На кінці нитки була розстібнута шпилька, а на вістрі шпильки сиділа дохла зелена муха.
От потіха!
— Цією вудкою ловиш?
— Угу.
— Нічого ти нею не зловиш. Та тут і риби немає.
— Южко казав, що є маленька.
— Нічого тут немає. Гайда!
Вона обернулася спиною. От вредна! Довелося вдатися до хитрощів:
— Якщо підеш, я тобі справжню вудку зроблю.
Вона обернулася:
— А ти не брешеш?
— Манярка! — суворо сказав я.
Вона подумала. Потім очі її зупинилися на моїй пряжці.
— А даси ремінь поносити?
— Ти ж не хлопчик!
— А дівчата теж бувають моряки.
Що з нею вдієш?
— Тільки не замахлюй, віддай потім.
Вона швидко заштовхала плаття в трусики і підперезалася. Але ремінь спадав. Довелося мені пересунути пряжку.
Начепивши ремінь, Манярка помилувалася пряжкою, закинула на плече свою вудку (не знімаючи мухи з шпильки) і пішла попереду мене.
У дворі я сдав її Диркнабові, який і справді вже тривожився.
— Відлупцюю, — жалібно сказав він. — Ану, дай сюди ремінь.
Але Манярка пострибала геть як коза.
Під вечір Диркнаб викликав мене на ганок. Манярка стояла з ним поряд.
— Ти їй обіцяв вудку зробити?
— Ну то й що? — сказав я. — Вона ніяк додому не йшла.
— Ось бачили! — сердито сказав Диркнаб. — А тепер вона від мене не одлипає: чому ти вудку не робиш?
— Вона чия сестра? — напосівся я. — Моя? Вона твоя сестра. Ти й роби!
Диркнаб теж розізлився:
— А вона не хоче! Зрозуміло? Хоче, щоб ти!
Диви які фокуси?
— Ти її запитай, чи не хоче вона по шиї.
Манярка мовчки дивилася на мене й слухала. Серйозна така. Коли я сказав про шию, вона повернулася і пішла геть. Потім зупинилася. Обернулася, не дивлячись на мене. Зняла мій ремінь, поклала на ґанок і знову пішла від нас.