Що тут вдієш? Не можна ж, щоб людина ось так йшла.
— Зачекай-но, ти, — сказав я.
Довелося шукати підходящу лозину для вудлища. Знайшов. Але потрібну нитку відшукати не зміг і зробив ліску з шпагату.
— Навіщо така товста? — незадоволено запитала Манярка.
— А якщо велика щука попадеться?
— Тоді гачок теж великий треба.
— Гачок — завтра. Дріт знайду і зроблю.
— Гаразд, — поблажливо сказала вона й побігла, озираючись.
Пізно ввечері, коли я, набігавшись, уже збирався спати, мати повідомила:
— Там тебе панночка питає.
— Хто? Майка, чи що?
— Не Майка. Маня.
— Маня?.. Ах, Манярка! Ну що їй знову треба?
Вона стояла біля ґанку з моєю «вудкою».
— Маняра! Ти чому не спиш? Ой, Славко намилить тобі шию!
— Не намилить, — відмахнулася вона. І, ставши навшпиньки, зашепотіла мені у вухо: —Владику, а можна, щоб не була не вудка, а батіг? Адже все одно гачка немає, а тільки палка з мотузкою. Можна?
Ну сміх, та й годі! Шепоче, ніби якась таємниця у неї.
— Навіщо тобі батіг? — запитав я голосно.
Вона зніяковіла.
— Гратися… Ніби в цирку. З коняками. Вчити їх стрибати.
Зрозуміло. Вона бачила циркову афішу. У відкриття цирку вже ніхто не вірив, але афіші час від часу з'являлися, і на одній з них був намальований худий дресирувальник у фраці, циліндрі і з довгим батогом. У цього батога була якась важка назва. Мати казала, та я забув. По боках від дресирувальника стояли, здибившись, красиві коні з пір'ям на голові.
Мені ця афіша не подобалася. Я не любив, коли мучили тварин, а цей дядько в циліндрі був напевне мучителем: он який батіг!
— По-перше, — суворо сказав я, — треба казати не «коняками», а «кіньми». А по-друге, бити коней батогом — це свинство. Ану дай я тобі вріжу! Сподобається тобі?
Манярка насупилася:
— А чого… А як їх тоді вчити?
— По-хорошому, ось як.
Їй, певно, стало незручно, і вона сказала вразливо:
— Ніби ти краще від усіх знаєш… У тебе що, кінь є?
І я несподівано відповів:
— Три.
Це вийшло так просто і впевнено, що Манярка розкрила рот і лише через хвилину сказала:
— Брешеш…
— Три, — спокійно повторив я. — Тільки вони не тут. — Я відчув, як холодок пройшов по спині.
Над парканами, над старовинною вежею бібліотеки, вкутавшись наполовину серпанковою хмарою, висів великий місяць. Незрозуміло лопотіла листям тополя, хоча повітря здавалося нерухомим. Був саме час для казок і таємниць.
— Ти не віриш, — сказав я. — Ну й не треба. А в мене є троє коней. Вони живуть на далекому місячному полі. Там срібні хмари. А коли всі сплять, вони приходять до мене…
Манярка вчепилася у мій лікоть, і я відчув, як в її долоньці б'ється маленька жилка. Я думав, що вона злякалася. Але ні.
— Ходімо, — прошепотіла вона.
— Куди?
— Ну, туди, до корча. Тут не треба розповідати. Там краще.
Вона повела мене в дальній закуток подвір'я, де лежав цурпалок товстенної колоди. Він був такий неосяжний і такий сучкувато-жилавий, що навіть у найжорстокіші воєнні зими його не змогли ні вкрасти, ні розрубати на місці. Крім того, всі забули, хто його господар. Цей цурпалок лежав тут з давніх-давен. Він давно позбувся кори і був відполірований штаньми ще «довоєнних» хлопчаків, друзів старшого Славкового брата.
Ми називали цю дивовижну колоду корчем і збиралися іноді тут побалакати.
Це було підходяще місце для вечірньої казки. Навколо стояли високі темні трави, нависала над парканом густа горобина, а просто над головою було ясне небо з розчиненим місячним світлом і рідкими великими зірками. Ми сіли.
— Розповідай, — пошепки попросила Манярка.
І я почав розповідати. Про те, як приходили до мене Чорні Коні, про наші далекі дороги і пригоди, про казки, в які вони заносили мене…
Манярка тепло дихала мені в плече і мовчала. І трохи здригалася іноді.
— Холодно? — запитав я.
— Ні-і… А вони ще прийдуть?
— Може…
— А зараз? Прийдуть? Зараз?..
— Ні, Манярко. Вони найчастіше приходять узимку.
— А якщо ми покличемо?
— А їх не кличуть. Їх просто треба чекати. Вони самі знають, коли їх чекають.
— А зараз?
— Що «зараз»?
— Знають?
— А хто їх зараз чекає?
— Я чекаю, — твердо сказала Манярка і підтягнула коліна до підборіддя. Всім своїм виглядом вона показувала, що чекатиме хоч до ранку.
Я забурмотів, що, власне, зараз не час, що коні можуть бути на канікулах, але взагалі вони приходять не так уже й часто. Зовсім вони не зобов'язані приходити щовечора…