— Ну давай почекаємо трішечки…
Довелося погодитись. Ми почекали трішечки. Потім іще. Потім ще трішечки. Потім на ґанку з'явилася мати й почала кликати мене.
— Не прийшли, — сказав я. І, щоб заспокоїти Малярку, додав: — Може, завтра…
Наступного вечора, в той же час, прийшов сердитий Диркнаб:
— Йди розбирайся там з нею.
— З ким?
— «З ким, з ким»! З Маняркою! Сидить на корчі і йти не хоче. Спати час, а вона не йде. Я кажу: «Чого сидиш?», а вона каже: «Іди, тобі не скажу, а Владикові скажу».
— А тобі шкода? Посидить і прийде.
— А якщо кудись знову втече? Шукай тоді…
— Не втече. Ти йди. Я з нею побалакаю.
Манярка сиділа так само, як учора. Мовчазна, маленька.
— Слухай, — нерішуче сказав я, — розумієш… Ну, я вчора трішки нахвастав. Вони рідко приходять.
— Ну й що? Все одно цікаво. А раптом сьогодні…
Я її розумів. Адже чекання казки — це майже як сама казка.
— Манярко… Ну, їх можна ж чекати вдома, коли вже спати ляжеш.
— Ні-і… Там Славко начує і відбере.
— Не «начує», а «почує». Не почує нічого твій Славко… І вони його не послухають. Вони слухаються тільки того, хто… Ну гаразд. Ось! — Я наважився. Витяг з кишені крихітну підкову, яку навесні подарував мені вершник. — Ось, Манярко. Це така таємна річ. У кого вона є, того вони й слухаються. І до того приходять… Бери.
— Назовсім? — прошепотіла вона.
— Назовсім.
Навіть у сутінках було видно, яка вона стала щаслива. Жодної кишеньки у неї не було, і підковку вона одягла на руку, вище ліктя, як браслет.
Поворушила рукою, подивилася на мене й знову запитала:
— Назовсім?
— Назовсім, — сказав я. — Бери моїх коней.
Я не шкодував. Нічого, що коні пішли. Нехай Манярка радіє. А у мене є Каравела. І буде завжди.
ГЛАДІАТОРИ
Колись у нашому дворі була хлібна крамничка, і знайома продавщиця Катя всім сусідам залишала їхні пайки, щоб дарма не стояли в черзі. Але таке хороше життя давно закінчилося. Тепер по хліб доводилося бігати у великий магазин № 7 на Першотравневій вулиці.
Іноді прийдеш — і жодної людини, а хлібом усі полиці закладені, а іноді — страшно згадати; черга на вулиці до самого рогу.
Найдовші черги були на початку серпня. Доводилося вставати раніше, бігти на Першотравневу й чекати: коли почнуть продавати (чи, як казали, «відпускати»).
«Відпускали» повільно. Спочатку черга йшла уздовж магазину по тротуару, потім втягувалася всередину. На вулиці було ще не так нудно: можна побігати, пограти з хлопцями.
А в магазині починалися тортури. Рівно гула черга. Набридливо дзенькали ножиці, вирізуючи хлібні талони. Сонно дзижчали мухи. Від хлібного запаху прорізався ядучий, як біль, голод і починала паморочитися голова.
Від дверей до прилавка черга рухалася майже годину. Лавок у магазині не було. Ті, хто встигав, влаштовувалися на широких підвіконнях і чекали, коли підійде черга.
Якось я побачив на підвіконні Бипу. На колінах Бипа тримав розтріпану книжку, але не читав, а ліниво дивився над головами.
— Бипо, здоров!
Він зрадів. Я навіть не думав, що він так зрадіє.
— Гайда до мене!
Ліктями Бипа розсунув сусідів і сказав тітці, яка поряд з ним на підвіконня поставила кошика:
— Забери-но багаж, тітонько. Тут не камера схову, людям сидіти ніде.
Тітка завела нудну розмову про хуліганів, які не поважають старших, проте кошика поставила на підлогу. Я сів поряд із Бипою.
— Давно я тебе не бачив, — сказав Бипа.
От дивак! А де йому мене бачити? Бував він у нашому дворі зовсім рідко, купатися з нами не ходив. У них там, на Вокзальній, була своя компанія. Але я з ввічливості відповів:
— Я тебе теж…
Ми порозмовляли про те, що через два тижні в школу, а ще зовсім неохота, і що скоро, кажуть, скасують хлібні картки, і тоді вже не буде черг, а хліба скільки завгодно…
Потім я запитав:
— Що за книжка?
— «Спартак». Дуже цікава, та я вже всю прочитав.
— Про футболістів?
Бипа витріщив очі.
Слід сказати, що в багатьох питаннях я був страшенний невіглас, хоча розумівся на вітрилах, географії, у влаштуванні Всесвіту. Щодо «Спартака» я був упевнений, що це всього-на-всього футбольна команда. Більше того! Я вважав, що назва походить від слова «спорт» і пишеться «Спортак».
Оговтавшись від подиву, Била тут же на підвіконні коротко повідав мені про повстання гладіаторів. І, коли він закінчив, я, звичайно, сказав:
— Дай почитати!
«Не дасть», — подумав. І справді, навіщо він даватиме? Може, щось на обмін попросить? Але ж у мене нічого немає.