Бипа подумав, зітхнув. І дозволив:
— Ну, бери… Тільки гляди: вона он яка розмачулена.
Я кивав, очманівши від радості. Така товста, така цікава!
А Бипа так роздобрився, що поставив мене в свою чергу, яка була набагато ближче від моєї. Жінки загаласували, та він рішуче й діловито довів, що ми займали разом.
Потім ми крокували по вулиці, що дзвеніла від спеки, і гризли хлібні маленькі шматочки — доважки.
— Слухай… — нерішуче сказав Бипа. — Ти ось що… Знаєш, дай мені твого ременя поносити, га?
Я навіть крок уповільнив. Мій морський ремінь? А якщо Бипа замахлює? Адже це не Манярка.
— Та не бійся, я не назовсім прошу, — пояснив Бипа. — Трішечки поношу й віддам. Ну, поки ти книжку читатимеш. Згода?
Може, він навмисне книжку підсунув і в чергу мене поставив, щоб ремінь видурити? Але ж він міг би його просто відібрати. Он який він здоровенний! Я б і не писнув.
— Ти не думай, що я за книжку прошу, — сказав Бипа. — Мені треба Хрищу одну справу довести. Знаєш Хрища? Він у нашому будинку живе.
— А що довести? — запитав я, зволікаючи час.
— Та він не вірить, що у мене батько був моряк. Я йому ремінь покажу і скажу, що батько залишив, коли у сорок третьому році у відпустку приїздив.
— А насправді він нічого не залишив?
Бипа похитав головою.
— Він був підводник… Їх не знайшли. А у відпустку він і не приїжджав, тільки збирався.
— Бери, — сказав я. — Тільки не загуби.
… Два дні без перепочинку я читав «Спартака». Навіть купатися не бігав. Увечері другого дня до мене постукав Южко і викликав на подвір'я.
— Чому не виходиш? Не пускають?
— Читаю, — зітхнув я.
— Цілісінький день читати примушують? — здивувався він.
— Ніхто не примушує! Сам! Знаєш яка книжка!
І тут же на ґанку почав я розповідати Южкові про суворих бійців-гладіаторів, яких у Стародавньому Римі багатії примушували битися між собою, а самі дивилися як цирк чи кіно.
Підійшли й інші хлопці. Ніхто, крім Марика і Диркнаба, досі не чув про Спартака — вождя гладіаторів.
— Брехня все це, — ображено сказав Петько Лапін. — Письменники навигадують, а ви вірите.
— Нічого подібного, — заступився Марик. — Це історичний факт.
— Про Спартака у підручнику написано, — підтримав Диркнаб. — Ти, Лапа, даремно не лайся на письменників.
— А чого вони такі бовдури, ваші гладіатори?! — обурено заявив Петько. — Один одного вбивали! Краще б революцію влаштували! Вони ж усі з мечами! Якби почали рубати цих самих… як їх…
— А вони й т-ак почали! Недослухав, а кричиш!
Книжку у мене розтягли по частинах. Читали, обмінюючись тонкими зшитками аркушів. Зібрав я всього «Спартака» лише через тиждень.
На подвір'ї почалися гладіаторські бої. Стукали дерев'яні мечі, гриміли кришки від великих каструль, що стали щитами. Могутні наступальні вигуки порушували тишу кварталу. Таїсія Тимофіївка здобула новий привід, щоб звинувачувати нас у невихованості.
Ми рубалися й сперечалися. Скільки разів треба зачепити противника мечем, щоб він вважався вбитим? Чия черга бути легіонерами?
Ніхто, певна річ, не хотів йти у легіонери. Адже це були все одно що фашисти, тільки старовинні. Доводилося по десять разів ділитися, лічитися, тягти жеребки. Але незважаючи на це, в найвирішальнішу мить римські легіонери порушували всі правила й безсовісно репетували:
— Ура! За свободу! Бий фриців!
Ми всі пересварилися і втомилися від таких суперечок. І зібрали нарешті військову раду. На раді вирішили: під час ігор не кричати й не кидатися один на одного як навіжені, а все робити за планом.
Гра повинна складатися а двох частин. Спочатку гладіаторська вистава: бій між двома групами. Чия група переможе, та й буде спартаківцями. А в другій частині — повстання і битви з легіонерами. І щоб усе за правилами!
Така гра потребувала підготовки, і ми оголосили дводенну перерву.
Наступного дня, в суботу, всі клепали собі обладунки, вирізували нові мечі, малювали крейдою на щитах левів і носорогів.
А я байдикував. Бойові лати в мене вже були. Щит і меч ремонтувати не треба було.
Від нічого робити я вирішив пробігти в каталкою. Вийшов на вулицю і побачив Бипу.
Він брів назустріч, і на животі у нього сяяла пряжка мого ременя.
— Гей, Вило!
— А, Владик!
Він одразу пожвавішав, як побачив мене. І навіть не на прізвище мене назвав, а по імені. В нас у класі всі один одного на прізвище називали. Чи на прізвиська. А він сказав «Владик».