— Ти куди? — запитав я.
— В кінушку ходив. Квитків немає.
— Спека, — сказав я. — Робити нічого не хочеться.
— Угу, — охоче сказав він.
Я знову подивився на пряжку.
— Слухай, Вило, я «Спартака» вже прочитав. Усі хлопці прочитали. Ходімо до мене, забереш.
— Гайда.
Ми пішли, а він усе позирав на мене весело і зніяковіло. Такий великий, кудлатий, товстогубий.
— Чого ти, Бипо, увесь час мене роздивляєшся?
— Так просто… Всі хлопці кудись поділися, нудно самому. А тут ти зустрівся.
— А Валерик Хрищиков? Він же поряд із тобою живе.
— Та що він, цей Хрищ…
Вдома я віддав Бипі книжку. Він її потримав перед собою, шморгнув носом і хрипкувато сказав:
— Та добре вже… Ти її бери, якщо тобі її треба. Якщо подобається.
Я спантеличено закліпав очима.
— Як «бери»?
— Ну, так… На пам'ять.
— Хіба виїжджаєш кудись?
— Та ні. Просто так. Коли тобі її треба…
Мені її не так-то вже й треба було зараз. Я її запам'ятав від початку до кінця. Але я не сказав цього. Бипа… Як він сказав: «На пам'ять»… А тоді от взяв і поставив у магазині в свою чергу. А ще раніше ні сіло ні впало заступився за мене перед Вовою Вершиніним… Я взяв книжку:
— Спасибі, Бипо. Я їй нові обкладинки зроблю.
— Якщо хочеш, я тобі ще товсту книгу принесу. З назвою «Собор Паризької богоматері». Тільки я ще її не читав. Прочитаю і принесу.
І чому я досі думав, що Била некрасивий? У нього були такі гарні коричневі очі. Як у доброго коня. Ви не смійтеся. У коней дуже ласкаві й красиві очі.
І взагалі обличчя у Бипи було добре. Чому хтось вигадав, що він хуліган?
Він зняв ремінь, обмотав навколо пряжки.
— На. Поносив я… Хороший ремінець. Хрищ усе підмовляв помінятися на ножик. Ну, я кажу: «Котися ти, чого причепився…» Що я, пришелепкуватий, чи що, мінятися, якщо не мій ремінь…
Не вміли ми говорити один одному хороші слова. А так захотілося мені сказати Бипі щось хороше. І я сказав:
— Ну, ти тоді… носи вже його ще. Назовсім. У мене й так штани не спадуть. Та ти не думай, що це я через книжки. Це я просто так…
І таку свою дорогоцінність я віддав зараз легко й радісно, тому що Бипа мені подобався. Я тільки додав ще:
— Ти гляди не міняйся з Хрищем на ножик.
І Бипа знову сказав:
— Що я, пришелепкуватий?
І ми вийшли з дому і пішли по гарячій від сонця вулиці.
— Ти приходь завтра, — запросив я. — Знаєш, який бій буде! Як у книжці. Ніби все насправді. Прийдеш?
— Угу, — відказав він.
Він прийшов, коли ми готували до бою арену: обкладали цегляними уламками круг на землі і посипали землю тирсою. Тирсу Манярка потай вигрібала з хиткої призьби нашого флігеля і приносила в пелені.
Петько Лапін вирівнював цегляний круг. Він закінчив роботу, випростався і головою зачепив Манярку: вона проходила повз нього. Тирса зметнулася жовтою хмарою і з голови до ніг обсипала Петька.
Петько люто верескнув, затрусив головою і хотів луснути Манярку.
— Ти! — сказав я. — Не чіпай.
— Чого «ти»! Чого «не чіпай»? — закричав Петько. — А чого вона тирсою обсипає! Обсипати можна, а чіпати не можна, так? Заступаєшся за наречену!
— Дурень ти, — сказав я. — Як розлютишся, одразу всілякі нісенітниці верзеш. Минулого разу ми з Майкою, коли грали, тебе на сходах у полон взяли, і ти одразу закричав, що Майка — моя наречена. А зараз — Манярка. Я ж не турецький султан, щоб стільки наречених було.
— Не султан ти, а дівчачий пастух, — заявив Петько.
Я сказав, що він клізма і голова у нього редькою догори. Петько перестав витрушувати з-за коміра тирсу і повідомив, що зараз покаже мені «редьку».
— Покажи краще мені, — втрутився Бипа й неквапно розправив плечі. — А то Владик маленький, а ти он яка голобля.
— Нічого, Било. Я з ним сам, — сказав я.
Диркнаб наказав нам закінчувати сварку і запитав, чи будемо ми, врешті-решт, грати чи ні. Ми сказали, що будемо. Тільки Бипа відмовився:
— У мене меча немає і щита. Я поки що глядачем буду.
Майка і Манярка теж були глядачами. Манярка — за молодістю років, а Майка сама так захотіла. Останніми днями вона знову почала з'являтися у строкатому нарядному платті, схожому на парашут, акуратно зачесана і навіть іноді з бантом. Я вже подумував, чи не закохатися мені знову.
— Я буду Валерія Мессала, — сказала Майка. — Буду сидіти і вболівати за Спартака.
— Ух і дістанеться тобі, коли буде повстання! — зловтішно сказав Петько.
— За що? — обурився Марик. — Вона ж кохана Спартака!
— Ну й що? Будемо ми, чи що, розбиратися? Як кинемось! Адже вона все одно рабовласниха!