— Не «рабовласниха», а «рабовласниця», — сказав Диркнаб. — Я ось тобі кинусь.
Він відмовився бути Спартаком, хоча ми його наперед вибрали.
— Хто сміливіше від усіх битиметься, той і Спартак. Ясно?
І почалася битва!
Ми зійшлися шеренга на шеренгу, здійнявши підошвами хмару тирси. Я побачив перед собою щит Диркнаба з намальованим драконом, вдарив по ньому своїм щитом, відбив чийсь меч.
Небо стало темно-червоним, у голові вибухнула гаряча бомба, і я опинився на землі.
Коли небо знову стало синім, я відчув, що мене піднімають за плечі, і сів. У голові гуло, як у нашій залізній бочці, коли Диркнаб б'є по ній стукачкою. З носа густими струменями лилася на бляшаний нагрудник темна кров.
Мене знову поклали. Манярка принесла води. Намочили чиюсь сорочку, поклали на обличчя. Пам'ятаю, що я підкорявся, навіть не силкуючись нічого зрозуміти і без будь-якого страху.
Кров поступово вгамувалася. З нагрудника стерли червоні плями. Я знову сів і лише тоді довідався, що трапилося. Толик, який бився поряд зі мною, замахнувся на Вову Сазанова. Широко замахнувся. І в цьому замаху, відкинувши руку назад, рубонув мене мечем по переніссю.
Зараз він стояв такий винуватий, яким я його ніколи не бачив.
— Це він навмисне, — заявив Петько Лапін. — Він з Владиком битися боїться, а помститися кортить.
— Та що ви, хлопці… — почав Толик і тихо заплакав.
— По-моєму, це виключається, — сказав Марик. — Не міг він навмисне.
— Не міг, — погодився я. — Не реви, Толю.
— Якби він навмисне, я б йому… — суворо зауважив Бипа.
— Не треба, — сказав я.
— Дуже болить? — запитала Майка.
Я похитав головою. Боліло не дуже, тільки я відчував, що перенісся швидко розпухає.
Почали обговорювати, що робити. Одні казали, що треба піти додому і полежати. Інші стверджували, що додому йти не треба: мати перелякається, а може, всім іще й влетить за таку гру.
Гудіння в голові минулося, і я відчув себе героєм. Я був поранений у гладіаторській битві! І мені хотілося бути героєм до кінця. Я заявив, що лежати не збираюся, а краще всім нам піти викупатися, коли вже битва не вийшла. Від купання всі рани заживають.
Пропозицію вмить прийняли.
— Тільки додому збігаю, скажу, що на річку йду.
— Ти що? — здивувався Диркнаб. — І досі ще не отямився? Тебе ж із хати не випустять більше!
— Випустять. Мене мати ніколи не тримає.
— Ти на свій ніс подивися, — сказала Майка.
Я не міг подивитися на свій ніс. Крім того, у нас з матір'ю була залізна домовленість: якщо йду купатися, повинен попередити. А втім, я сподівався, що мати пішла до знайомих, і я просто залишу їй записку.
— Ви йдіть, — твердо сказав я. — Зачекайте мене біля кіно, де годинник. До шостої. Я прийду, от побачите.
Недавно гудок у депо просигналив пів на шосту, і у мене було хвилин з двадцять.
— Не прийдеш же, — сумно сказав Бипа.
У мені все ще вирував геройський дух. Я взяв за кінці свій меч і з розмаху перебив об коліно (меч був з тріщиною від удару об Диркнабів щит, і я його не шкодував). Ногу я забив здорово, але гордо випростався і підняв у руках уламки.
— Ось! Чесне спартаківське, прийду!
Мені здавалося, що так присягалися гладіатори.
ДИВІТЬСЯ, Я ПРИЙШОВ!
Мати була вдома. Вона з кимось розмовляла, це я почув ще за дверима.
Спочатку я вирішив, що у нас Сергій Едуардович, він іноді заходив. Але ні, голос у співбесідника був незнайомий.
До мене долинуло закінчення речення:
— … напевно, став ще більше схожий. Майже дорослий, як Віктор.
Що це за Віктор? Хто на кого схожий?
— Звичайно, — сказала мати. — Хоча, правду кажучи, Віктора я не дуже пам'ятаю. Тобто пам'ятаю, як він голубів ганяв, як грався з моєю дочкою, а от уявити собі обличчя, голос уже важко…
— Так… — зітхаючи, сказав співбесідник. — А я от уже не забуду…
— Ще б пак… — озвалася мати.
Підслуховувати негарно. Але ж я й не підслуховував навмисне. Я просто стояв перед дверима й боявся приголомшити матір виглядом свого носа.
Мати продовжувала розмову:
— А Славка я добре знаю. Він у тутешніх хлопчаків ніби командир. Я навіть рада, що мій син завжди з ним грається. Якось спокійніше на душі.
— Хороші товариші — велика справа, — сказав чоловік.
— Звісно. І добре, що саме Славко — заводій у нашому дворі. Він розсудливий і не хуліган. Адже бувають серед великих хлопців такі, що підійти страшно.
— Бувають… — погодився незнайомець.