— А втім, за свого Владика я спокійна, — сказала мати, і в голосі її вчувалася погордлива нотка. — На нього хулігани не вплинуть. Є в нього, знаєте, така природжена інтелігентність.
У цю мить з мене з'їхав наплечник і загримотів по підлозі. Ховатися стало неможливо. Я штовхнув двері, сказав «добридень» і намагався одвернути носа від світла, щоб мати не помітила.
Та хіба від неї приховаєш!
— О-о-о! — з глибоким стогоном сказала мати. — О-о-о! Що це таке?
Мій розтерзаний вигляд, бляшані лати, кудлата голова і, головне, розпухле, з синцями перенісся ніяк не пов'язувалися зі словами про природжену інтелігентність.
— Що з твоїм носом? — трагічним голосом запитала мати, і очі її округлилися.
— Стукнувся…
— Ти з глузду з'їхав! Тобі напевне перебили перенісся!
— Не хвилюйтеся, — добродушно сказав чоловік. — Коли перебивають перенісся, людина втрачає свідомість. Це штука серйозна. Я на таких речах трохи розуміюся.
Він сидів біля вікна, і я не одразу розгледів його. Потім він підійшов, обережно торкнув великим шорстким пальцем нещасний мій ніс і сказав:
— За два дні все минеться.
Я дивився на нього знизу вгору. Це був великий, повний чоловік, майже лисий, з круглим обличчям і хорошими світлими очима. На вилозі піджака був у нього пригвинчений орден Вітчизняної війни. Піджак був новий, а орден потертий, з відбитим куточком емалі. (Я згадав, що на батьковому такому ж ордені, який нам прислали, теж був відбитий емалевий куточок. Він відколовся, коли батько впав на бруківку. В тому місті.)
— Але дивіться, як напухло! Це жахливо, — сказала мати, трохи заспокоївшись.
Я вирішив образитися:
— Що жахливо? Хіба я винен?
— Усе жахливо! — відрізала мати. — Те, що ти кожного дня з'являєшся у синцях і подряпинах. Те, що я постійно боюся, аби ти не зламав шию. Те, що у тебе дикий вигляд. Що про тебе подумає незнайома людина?
Ну, що подумає? Здається, незнайомець не думав нічого поганого.
З цікавістю позирав на моє озброєння.
— Знімай все залізо і лягай, — наказала мати. — Я зроблю компрес. Швидко.
Я знав, що не можна сперечатися, якщо мати береться за лікування. Гірше буде.
Довелося лягти на ліжко догори носом, і мати почала обмивати його кип'яченою водою, а потім обкладати змоченими ватками. Рідина на ватках була холодна і огидно пахло лікарнею.
Ходики на стіні тим часом цокали і цокали. І до шостої години залишалося нарешті тільки п'ять хвилин. Якраз, щоб добігти до кіно.
— Мам, все, — бадьоро сказав я і підхопився.
— Що значить «все»? Хто тобі дозволив встати?
— Вже зовсім не болить!
— Це нічого не значить. Може бути внутрішній крововилив.
— Мамо, — сказав я якомога переконливіше, — нічого не може бути. Мене хлопці чекають. Я ж обіцяв.
Мати дуже здивувалася:
— Що? Чекають? Хлопці? І ти гадаєш, я тебе кудись відпущу, поки з носом не буде все гаразд?
— Ма-мо!
— Негайно лягай.
Довелося вживати відчайдушних заходів. Не дуже це гарно, та нічого не вдієш. Я постарався заплакати.
— Марно, — сказала мати. — Не витрачай сил. Я чудово знаю, коли ти плачеш по-справжньому.
Я заревів по-справжньому.
— І не соромно? — запитала мати. — Як дівчисько! При сторонній людині. Знаєш, хто це? Фронтовий друг Віктора. Славиного брата. А ти розрюмсався.
Від здивування я перестав плакати і крізь мокрі вії глянув на гостя. Виявляється, це не материн знайомий, не працівник редакції, а фронтовий товариш Диркнабового брата!
Я невиразно пам'ятав Віктора, він приходив іноді до Тані. Це був худенький, невисокий хлопчина, трохи старший від нинішнього Славка. А товариш його он який великий. Лисий. Зовсім дорослий.
Але ж це дійсно був справжній фронтовий товариш. Він подивився на мене розуміюче й неквапно заговорив:
— Ми були з Віктором в одному взводі… А потім я шукав, хто у нього залишився. Мати, брат, сестричка… Ось, приїхав спеціально, а їх немає вдома. Зайшов до вас. Думаю, сусіди знають… А де ж Славко?
Ось він, порятунок!
Я, з докором позираючи на матір, повідомив, що Славкова мати на чергуванні в депо, а Славко і Манярка чекають мене під годинником. Дуже чекають. Я дав слово честі. А якщо не встигну, вони підуть на річку без мене, і ніхто їх не знайде до самого вечора, бо берег великий і затишних місць на ньому ціла тисяча.
І ніхто не скаже їм, що приїхав фронтовий друг їхнього старшого брата! Мати зніяковіла.
— Справді… — сказала вона. — Вибачте мені. Я так перелякалася, що зовсім не подумала. Звичайно, треба їх покликати. Тільки не було б крововиливу…