— Візьми її назад.
— Ну, Вла-адику, Ну, на вечорок… Га?
— Бе, — сказав я.
— Жадюга! От скажу в школі, всі хлопці тебе лупцюватимуть.
— Тоді й через рік книжечки не побачиш!
Він голосно зітхнув за дверима й замовк. Я зрозумів, що він вигадує найпереконливіші, найнайдієвіші слова. Ох як хотілося йому почитати «Острів скарбів»!
— Багато ти прочитав? — раптом запитав Павлик.
— Тридцять п'ять сторінок.
— Як ти швидко читаєш, — сказав він улесливо. Це були грубі лестощі. Адже він не знав, скільки часу я читав.
Мені стало жаль Павлика.
Навіть не те щоб жаль, а просто я уявив, як він безнадійно тупцяється біля дверей і мало не плаче від прикрості. Щастя блиснуло перед ним сліпучою іскрою, поманило й згасло.
Я б, напевно, на місці Павлика заревів.
— А ти зовсім її не читав? — запитав я.
— П'ятнадцять сторінок. Та ще в серединці трошки. Сазонов давав почитати на перервах.
— Давай-но так, — почав я, обережно зважуючи слова. — Ти зараз затопиш у себе грубку…
— Угу… — озвався він з надією.
— Потім розв'яжеш мені задачку…
— Хоч десять!
— І приклади.
— Хоч тисячу!
— Потім я дам тобі почитати до тридцять п'ятої…
— У-у…
— А потім разом читатимемо, вголос! А ти сам хотів? Хитрий…
— Ура!
На радощах він гепнувся грудьми об двері й зірвав засувку з гвинтів.
ВІДБЛИСКИ НА ВІТРИЛАХ
Цю книжку ми читали п'ять вечорів підряд.
Ми не поспішали. Чекали, поки загуснуть у вікнах фіолетові сутінки, і потім йшли в кімнату до Павлика. Там, біля грубки, був просторий затишний куток. Наш куток. Від кімнати його відгороджували спинка ліжка й тумбочка з тріснутою фарфоровою кулькою замість ручки на дверцятах.
Грубка була кругла, зроблена з чорного блискучого заліза — «голанка». Здавалося іноді, що це зовсім й не грубка, а основа корабельної щогли, яка йде вгору крізь палубу. Десь високо над дахом шумлять її вітрила. Шум і насправді був: це хазяйнував у тополі вітер. Коли відкривали трубу, він починав зраділо голосити в ній.
Павлик відводив убік важкі подвійні дверцята, підпалював гніт із газети й штовхав його під соснові поліна, в скалки. Тяга була могутня! Сухі дрова ніби вибухали — полум'я охоплювало їх разом і починало переможно гудіти в утробі грубки.
На вікнах у кімнаті Павлика ніколи не зачинялися віконниці. За шибками дрижали яскраві голубі зірки. Здавалося, що дрижать вони від гудіння вогню.
Ми сідали на поліна біля прочинених дверцят. Павлик брав книгу. Він ставав спокійний і суворий. Він мені дуже подобався в такі хвилини — не глузливий, добрий, справжній. Очі Павлика робилися темними, і полум'я миготіло в них тремтливими зірочками. І на лобі, на чубові його дрижали мідні відблиски.
Не пам'ятаю, як він читав: тихо чи голосно, з виразом чи без. Серед миготливого вогню я бачив, мов на екрані, одноногого Сільвера з крикливою папугою, двощоглову «Іспаньйолу», оперезаний рушничними димками форт. Головешки, розсипаючись, стріляли, як мушкети. Вуглини були ніби освітлені заходом сонця скелі острова. Юнга Джім йшов по слідах скарбів і воював з піратами. Він виявився не таким уже й тюхтієм, яким здавався спершу.
Але ось разом із п'ятим вечором закінчилася книжка.
Слово честі, я розгубився. Я знав, що вона повинна закінчитися, але не можна ж так одразу. Що ж далі? Не буде вже ні вітрил, ні прибою, ні далеких берегів?
— Хороша книжка, — потягуючись, сказав Павлик. — Побільше б таких.
— Хіба ще є такі? — дуже здивувався я.
— Завтра принесу одну. Випросив усе-таки у Серьоги. Називається «Морська таємниця».
«Морська таємниця» теж була чудова книжка, тільки тонка. Два вечори ми читали про наших моряків, які опинилися в полоні на підводному японському крейсері.
А потім Павлик приніс «Пригоди Гуллівера».
Книжка починалася словами, схожими на рядок пісні: «Трищогловий бриг «Антилопа» йшов у Південний океан…»
Мені здалося, що ласкавий вітер поворушив волосся і трішки погортав сторінки книги — от які це були слова.
Але Павлик урвав читання.
— Що за нісенітниці? — сказав він серйозно, навіть стривожено.
— Що? — не зрозумів я.
— Не буває ж трищоглових бригів…
Для мене ця наука була як темна ніч.
— Чому?
Кілька секунд він дивився на мене мовчки, потім, певно, зрозумів, що розмовляти зі мною про це марно. Сердито й неголосно промовив:
— Ось тому… Кінчається на «у».
— Коли написано, значить, бувають, — зауважив я.