Дбайливо розгорнувши полотняний пакунок, чаклун дістав із нього два ножі з білим та чорним руків’ям, які лягли по обидва боки чаші. Насамкінець на столі з’явився якийсь бридкий, зморщений предмет, у якому Говоров із огидою впізнав висушену людську руку.
— Ну це вже…
— Ш-ш-ш… — прошипів чаклун.
Генерал підкорився, мовчки спостерігаючи, як Штепа нанизує на пальці муміфікованої руки крихітні чорні свічечки.
— Вимкніть світло.
Не чекаючи на команду шефа, Макс клацнув вимикачем настільної лампи. Настала абсолютна темрява, яка, втім, відразу відсунулася. Це примарним світлом загорілися свічки на чаклунському підсвічнику. А Штепа вже бурмотів заклинання латиною, час від часу зазираючи в книгу й проводячи руками над крихітними холодними вогниками. Сашко сидів, туго зв’язаний скотчем так, що не міг навіть поворухнутися. Якимось чином, ледь чаклун почав читати заклинання, до Івченка повернулося сприйняття дійсності, світ знову став чітким і реальним. Розум, із подивом відзначив про себе Сашко, сприймав те, що відбувалося, зовсім спокійно, наче то була повсякденна, знайома справа. І ще Сашко ніяк не міг відкараскатися від враження, що якась його частина перебуває поза ним, у цій кімнаті, невидима й невідчутна. І теж спостерігає. І за Штепою, і за генералом, і за самим Івченком. Бурмотіння Штепи ставало дедалі голоснішим і голоснішим. Сашко відчув, як слова ворушать задушливе повітря кімнати, здіймають вітер, невловимий на дотик, вітер, від якого починало морозити. Та частина Сашка, яка зараз жила окремо від нього, заметушилася, шукаючи укриття, забилася в куток, кліпаючи звідти крихітними злими жаринами жовтих очиць. Чаклун повільно взяв ножа з чорним руків’ям, опустив його у воду раз, другий, третій, потім цим-таки ножем накреслив у повітрі горизонтальну вісімку. Наступний знак був уже іншим, швидким, складним, око не встигло його сприйняти.
— Тобі, котре живить усе живе, повітря…
Заклинання лунали одне за одним:
— Тобі, котрий зігріває все живе, вогонь… Тобі, котра дає силу, вода…
Відклавши ніж, Штепа закрив книгу й опустив руки на її палітурку. — Ім’ям того, хто повстав, ім’ям того, хто несе світло, ім’ям пресвітлого ангела Люцифера, я, чаклун Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій, людина, справжнє ім’я якої відомо лише тому, хто несе світло живим і мертвим, я закликаю істот темних світів, душі померлих та неживих, що живуть, підкорятися мені!
Хоча чаклун давно вже не говорив латиною, але заклинання промовляв настільки швидко, майже захлинаючись, що свідомість не встигала за складним переплетінням дивних і страшних фраз. Сашко й не намагався їх розібрати. Він із переляком та жахом відчув, як усередині нього прокидається щось… чи хтось… Горло стиснула крижана грудка, заважаючи видати хоча б звук. У тіло, яке раптом напружилося до судоми, врізався скотч. Чаклун уже був поруч з Івченком. Він наблизив до його очей свої і повільно запитав:
— Ти тут?
— Так…
Сашко нічого не казав. Він не хотів відповідати. Він не міг відповідати. Його вустами говорив хтось інший. Івченко із жахом зрозумів, що його тіло йому не підкоряється, що перед чаклуном сидить не він…
— Ти мене чуєш?
— Так…
— Чому ти тут?
— Мене… надіслали…
Низький бас того, хто відповідав чаклунові, розхитував повітря, збиваючи його в тугі брижі, шмагав стіни, які раптом стали ненадійними. Промайнули бліді обличчя Говорова й Макса, котрі, втиснувшись у свої стільці, даремно намагалися бути непомітними. Жах знаходив їх.
— Хто ти? Назви своє ім’я.
— Ти — не священик, ти не можеш мені наказувати! — заперечив голос. — Я — посвячений, я маю право володарювати над істотами твого світу, і тобі це відомо. Ім’я!
У відповідь голос проревів щось нерозбірливе.
— Тебе послала людина?
— Так… Мене викликав… один із вас.
— Отже, я маю право вимагати, аби ти підкорявся й мені. Якщо, звичайно, угоду між вами не було підтверджено самим Люцифером.
— Ні, не було, — неохоче визнав голос.
— Ти сам у цьому тілі?
Голос щось пробурмотів, зовсім тихо.
— Не чую! Ти сам?
— Так…
— Я вимагаю, щоб ти його залишив.
— А хіба ти екзорцист? — єхидно поцікавився голос. — Чи, може, ти висвятився на священика, чаклуне?
— Не блазнюй, — розсердився Штепа.
— А то що буде? Татусеві поскаржишся?
Чаклун схопив зі столу ніж і спрямував його кінчик в обличчя Івченкові. Лезо загорілося холодним блакитним світлом.
— Що це? Я питаю, що це?!
— Атам. Великий Атам, якого подарував Баал-Зебуб магістрові ордену франкмасонів.
— Тобі відомо про його силу?
— Так…
— Ти зобов’язаний підкорятися його владі!
— Так, — понуро погодився голос.
— Отже, хто покликав тебе, хто наказав зайняти це тіло?
— Я не можу назвати його ім’я, бо він один із посвячених Внутрішнього Кола.
Чаклун, пробурмотівши прокляття, зітхнув.
— Нічого не вийде. Хотів дізнатися, хто за цим стоїть. Ні, не вийде.
Він знову звернувся до того, хто розмовляв Сашковим голосом.
— Я наказую тобі покинути це тіло.
— Ти… не можеш… не можеш мене змусити, адже ти чорний чаклун, це суперечить звичаям.
— Я тобі наказую!
— Люцифер прокляне тебе, чаклуне.
— Це мої проблеми. Я чекаю.
Івченко відчув, як усередині нього, не в тілі, ні — у свідомості, в душі, в тому, що й називається людським «я», щось заворушилося, бридке й страшне. — Не виганяй мене, — заскімлив демон Сашковим голосом, — тут так тепло й затишно, в ньому стільки пристрастей та гріхів… стільки доброї їжі… — Іменем великого Баал-Зебуба, який дарував людям клинок сей. — Чаклун спрямував вістря Атама просто Івченкові в очі, і воно спалахнуло блідим блакитним полум’ям. — Вийди!
У кабінеті наче хтось величезний і невидимий ляснув у долоні, здійнявся тугий вихор. Над головами людей пронеслося щось… чорне. Зі страшним тріском розкололися лампочки в люстрі та настільній лампі. Хтось тоненько й пронизливо заверещав Сашковим голосом, тіло хлопця здійнялося над стільцем, напружилося в неймовірних зусиллях. Скотч, який утримував його правицю, розірвався, залишилася жалюгідна смужка біля зап’ястка, але й вона, розітнувши шкіру, глибоко вп’ялася в зведені судомою м’язи, от-от готова розірватися.
— Тримайте його! — хрипко вигукнув Штепа, не віднімаючи ножа від Сашкового обличчя. — Тримайте, а то він повернеться!
Макс кинувся до стільця, притиснув руку Івченка, яка було звільнилася, і, скривившись від напруження, почав примотувати її скотчем.
Холодне полум’я з клинка повільно потекло Сашкові у вічі.
— Ай, не треба, не треба! — тонко заволав він. — Я піду! Я ж сказав, що піду! — Брешеш! — прошипів чаклун. — Брешеш! Поклянися іменем великого Баал-Зебуба піти й ніколи більше не повертатися в це тіло!
— Клянуся… Клянуся іменем Баал-Зебуба…
Штепа відступив крок назад.
Сашко відчув, як у ньому знову хтось важко поворухнувся і, роздираючи нутрощі, поліз назовні. Біль був неймовірний. Крижаний. Спустошливий. Кімната закрутилася навколо нього в божевільному танку. Здавалося, саме нічне небо опускається на кабінет усією своєю мільйоннотонною тушею. Знову пролунав страшний, нелюдський зойк. Але цього разу то був уже зойк самого Сашка. А за мить все скінчилося. Тіло його ослабло, обвисло в лахмітті пошматованих пут, і Сашко нарешті відчув, що знову може дихати. Сам. Штепа знеможено впав на стілець, заплющив очі і хрипко видихнув:
— Усе…
Івченко заплакав. Не було сил говорити і не було сил радіти. Всередині все було забруднене, спаскуджене паразитом, який там гніздився. Залишилося навіть огидне кубло, яке він скрутив. Сашко відчував його, як відчувають пухлину хворі на рак. Він знав, що все вже позаду, і не міг у це повірити. Ридання струшували його змучене тіло, він ненавидів себе за цю слабкість, проте вдіяти нічого не міг.
— Увімкніть світло, — тихо попросив Штепа.
Мов здаля, до Сашка долинув тремтячий голос Говорова, який наказував принести нові лампочки, а потім його вуст торкнувся край металевої чаші.