— Чому ти не попередив мене?
Друккарга мовчав. Він ніколи не відповідав на це питання. Не відповідав, як не відповідав і інший демон, з яким спілкувався Йосип, — Жругр. Коба хотів, аби вони відповіли. Нехай навіть сказали б, що не попередили тому, що Йосип не питав, однак йому здавалося, що стало б легше. Та це бажання виникало рідко. Тому що Йосип боявся відповіді. Зважившись на це, Надя залишила записку, яку було адресовано особисто йому. Йосип нікому не показував її, тому що в ній були слова… з яких стало зрозуміло: Надя здогадувалася, хто насправді радник чоловіка, звідки він бере свою міць, яка дозволяла йому перемагати в титанічній боротьбі за владу. «Ти перетворився на знаряддя, слухняне знаряддя в руках Зла», — писала Надя. І ще: «За все треба платити. Зрештою, за все треба платити. Я вирішила заплатити, доки мій рахунок не став надто великим».
Він скреготнув зубами.
«Дурепа, вона так нічого й не зрозуміла. Нічого».
Йосип спалив цю записку, знищив відразу після похорон. Надто небезпечно було тримати її в себе, навіть у схованці. Ніколи не піде він на могилу дружини. Адже вона його зрадила. Йосип відвернувся від вікна, безшумно ступаючи по м’якому килиму, пройшовся від стіни до стіни. Пальці механічно набивали люльку.
«За все треба платити…»
Ця фраза назавжди врізалася в його пам’ять, не стерти її, не забути… Йому стало страшно. До крижаного ознобу. Так страшно, що відмовили ноги. Люлька безгучно впала на килим, розсипаючи погано прим’яті крихти тютюну. Здавалося, за спиною стоїть хтось чи щось, і варто Йосипу озирнутися, як це щось стрибне в нього й розірве зсередини, перетворивши на волаючого божевільного з чорними непорушними зіницями. Притиснувшись спиною до дерев’яних панелей стіни, він зацьковано озирався, немов хотів побачити причину страху, хоча напевне знав, що її тут нема. Нема в цьому світі. Він не бажав це визнавати, відмовлявся навіть думати про це, проте все частіше й частіше повертався до думки, якій не було місця в його свідомості, в його душі: «Ти зненавидів її за правду. Зненавидів тому, що вона розгледіла твоє справжнє обличчя. І ще тому, що вона напророчила тобі розплату». Йосип знав, що диявол завжди обдурює тих, хто ризикнув із ним зв’язатися. Які б хитрощі не використовувала людина, які б умови не ставила, цар брехні завжди знайде спосіб ошукати. О, він неодмінно виконає свої обіцянки. Він завжди дотримується свого слова. Але дотримується так, що людина неодмінно пошиється в дурні. «Вони ж використовують тебе, — промайнула думка, котру Йосип щоденно, щохвилини заганяв на самісіньке дно душі. — І Жругр, і Друккарга використовують тебе, і буде саме так, як хочуть вони, а не ти». Він не давав своєму другому «я» говорити, душив його, гнав геть, та отруйне насіння, котре посіяло те, що звичайні люди називають сумлінням, проростало й проростало, і Коба не встигав його виривати. І тоді йому снилися сни… І ні-ні, а промайне думка, що колись йому навіть і на гадку не спало б заморити голодом найактивнішу, найпідприємливішу частину свого народу, аби решта підкорилася. Саме його геніальні радники з потойбічного світу підкинули ідею використати Гітлера в ролі ката Європи, Нерона, який безумством своїм прокладає шлях справжньому володареві світу — Йосипові Віссаріоновичу Сталіну. Це буде пізніше, набагато пізніше, але обов’язково буде. І хитка ще влада зміцниться настільки, що найсильніші європейські країни будуть із завмиранням серця слухати кожне його слово. Задля досягнення цієї мети Йосип піде на все. Ні, він не банальний властолюбець, його мета — велична, могутня держава — імперія. І він — імператор. А його дурепа-дружина не змогла ні зрозуміти, ні прийняти цього. Жаль. Парадоксально, але чим далі, тим частіше Йосип думав про те, що він перетворюється на лиходія. І чим далі, тим важче було прогнати ці думки. Сумління… З Кобою такі штуки не проходять. Сумління… Що може бути важливішим, кращим за безмежну владу над мільйонами життів?
«Але ж чому, чому демони не попередили про Надю?»
Годинник пробив північ. Початок нового дня. Початок нового року. Мільйони родин у всьому світі сидять зараз за святковим столом, і дзвенить кришталь бокалів, у яких піниться шампанське. Йосип розпалив люльку, затягнувся й закашлявся, вдавившись димом, що здався йому задушливо-гидким. Чортихнувшись, він загрюкав люлькою об край столу, вибиваючи попіл просто на бездоганно чисту поліровану поверхню.
«Що з тобою?»
Він не зміг відповісти на це питання. І не знав напевне, хто запитував. Розмірено стукотів годинник у кутку, і так само одноманітно горіли вогні величезного, одягненого у святковий одяг міста. Сам того не очікуючи, Йосип поривчасто ступив до вікна й опустив портьєру.
«Невже ти заздриш їм?»
Яким тоном було задане це питання? Сарказм? Подив? Жалість? Зневага? Коба щосили заплющив повіки і провів долонею по обличчю, яке раптом втратило пружність, стало втомленим, старим… Повагавшись, підійшов до шафи, витягнув зі схованки скриньку з каменем, котру завжди возив із собою, не покладаючись на охорону та сейфи з хитромудрим захистом. Довго дивився в прозорі, бездонні глибини каменя, аж поки нарешті земна реальність навколо нього не почала розчинятися, поступаючись місцем новому світові, котрий заспокоював, надавав сили і впевненості, звільняв від непотрібних жалюгідних химер. Перш ніж Йосип побачив розпливчасті, мінливі тіні мешканців Антисвіту, він ще встиг подумати про те, що добре б було скасувати Новий рік. Зробити перше січня робочим днем, і нехай тоді святкують. Хто схоче…
Сашко нашорошився, прислухаючись. Поблизу глухо гухнуло, за товстими стінами невеликої, без вікон кімнати, в яку його помістили, цей звук було ледь чути. Минуло кілька секунд, проте він більше нічого не почув. Сашко вже вирішив, що йому здалося. Замок масивних дверей клацнув, і на порозі виріс похмурий охоронець.
— Виходь, швидко. Речі візьми.
Вони вийшли в коридор, де в компанії ще двох мовчазних суб’єктів стояли Наталі та Штепа.
— Ходімо.
Швидко, майже бігом, вони пройшли коридором, звернули за ріг, проминули ще один поворот і опинилися перед оббитими дерматином дверми. Помітно нервуючи, охоронець відчинив їх і вштовхнув полонених до просторої, майже без меблів кімнати.
— Сидіть тут, за вами прийдуть. Двері зачинилися.
— Щось трапилося. Я чула якісь звуки…
Дівчина підбігла до забраного металевими ґратами вікна і визирнула-, втім, нічого там, крім порожнього двору, не побачивши.
— Щось не так…
І тут Івченко почув сухий ляскіт уже в самій будівлі.
— Це вибух!
Він кинувся до дверей, прислухався.
Раптом під його рукою вони прочинилися, клацнувши язичком замка, який не ввійшов у паз.
— Ого!
Він визирнув у коридор, який виявився зовсім порожнім. Звідкись здаля долинали притамовані звуки, крики, тупотіння. Пролунав вибух, ще один, моторошно завила смертельно поранена людина.
Сашко роздумував лише секунду.
— Це штурмовики. За мною!
Він вискочив із кімнати, тягнучи за собою Наталі.
— Стійте, може, це пастка! — крикнув Штепа. — їм нічого не варто вбити нас при спробі втечі. — Ні, це напад, — нетерпляче кинув Івченко. — У камері я чув, як спрацював ВПП.
— Що?
— Відмикальний піротехнічний пристрій, замки ним відкривають.
— Але ж пострілів не чути!
— Використовують прилади безгучної стрільби, — пояснив Сашко. — Нема коли розмовляти, давайте вперед. Він швидко, проте обережно рушив коридором. Штепа з дівчиною йшли слідом. Проминули двері кімнати, в якій тримали Сашка. Мабуть, звідси він уже зуміє знайти вихід. По інший бік, значно ближче, пролунав пронизливий, повний страху та ненависті крик «Алла акбар!», після якого відразу десь вибухнуло. Полонені кинулися навтьоки, Штепа на ходу шепотів якісь заклинання, схоже, знову латиною. Очевидно, у нападників щось не вийшло. Чи то забарилися, прориваючись до будівлі, чи то співробітники ГРУ були готові до нападу, але швидко й безшумно захопити його невідомим не вдалося. Чергового разу повернувши за ріг, Івченко вискочив просто на оперативника, котрий стояв до них спиною. Сашко вдарив його по потилиці, відкинув на стіну, підібрав «стєчкін» із глушником, який випав у оперативника з руки.