Дівчина розсміялася.
Макс посигналив ще раз, і майже одразу в будинку загорілося світло.
— Максиме!
Висока білява жінка років двадцяти п’яти збігла з ґанку і кинулася на шию Максові.
— Як добре!
— Гостей приймаєш?
— Питаєш!
Доки Ірина та Наталі накривали на стіл, Макс вийшов на ґанок, зателефонував по своєму мобільному, а потім викликав Сашка.
— Пішли побалакаєм.
Закуривши, росіянин довго дивився в морозне небо, а потім тихо сказав:
— З генералом нещастя.
— Убито?
— У важкому стані, відправили «вертушкою» до Москви, невідомо, чи виживе. Ось так… Чоловік Афган пройшов, Абхазію, Чечню, а тут якась сволота…
— Встановили, хто то були?
— Зв’язок паршивий. До того ж, крім генерала, з кимсь ще спілкуватися небезпечно, сам розумієш… Адже Говоров самостійно працював, на свій страх і ризик, командування про операцію знало лише в загальних рисах, не знаю вже, чому. Мабуть, так було вигідно…
— Та не тягни ти.
— Оце й дивно… — Макс викинув недопалок і відразу дістав нову сигарету. — То була команда. Феесбешна «Альфа» і ще якісь араби, причому підготовані ненабагато гірше за наших спецназівців. Отож, шість трупів із їхнього боку і дев’ять — з нашого…
— А що з арабами?
— Я не все зрозумів, а може, мені не все сказали. Стовідсотково — це не чеченський слід. І не афганський. Наші хлопці, двоє чудом залишилися живими, кажуть, що то якась нова сила.
— Асасини…
— Що?
— Нічого, потім поясню. Ну і що ти про все це думаєш? Макс вилаявся.
— Ми у великій дупі, Сашко. Комітетники — це серйозно.
— Як гадаєш, знайдуть?
— Авжеж. Особливо коли знати, де шукати. А їм, схоже, це відомо.
— Плани змінюються?
— Ні, звичайно, — здивувався Макс, — з чого б це? «Вертушку» я дістану. Долетимо до Мурманська і швидко зникнемо. Вони зреагують, проте часу, аби перехопити нас, у них не вистачить, зуб даю. Інше питання, як назад вибиратимемося? — Знаєш, як у д’Артаньяна: «Можу вас заспокоїти, панове, назад повернуться не всі».
— Оце… перспектива… Вийшла Ірина.
— До столу. Максе, годі гостей димом труїти. Той викинув недокурену сигарету.
— Усе, ходімо. При ній — жодного слова.
Вечеря була надзвичайною. Чудові пельмені, які роблять лише на російській Півночі, мариновані гриби, копчена риба. Жінки пили наливку, а для чоловіків Ірина поставила на стіл семисотграмову пляшку «Московської».
Уперше в житті Наталі спробувала журавлину.
— Ну, як? — пошепки запитав її Сашко.
— Кисла, — скривилася дівчина.
— Ну, давайте по останній. — Максим розлив залишки горілки.
— Давайте вип’ємо за успіх нашої безнадійної справи.
— Ти вже за це пив, — усміхнулася Ірина, — чи вона настільки безнадійна, що ніякої горілки не вистачить?
— Майже вгадала.
Макс спохмурнів, а тоді знову взявся за чарку.
— Поїхали.
— Добра горілка. — Микола Михайлович відсунув порожню чарку і всміхнувся. — Ніколи не думав, що її можна пити такими порціями й при цьому отримувати задоволення. — А, так, у вас же її п’ють лише в коктейлях. Там більше води, ніж алкоголю. — По-різному в нас її п’ють, Ірино, по-різному. А я, схоже, зрозумів головний секрет російської горілки.
— Який? — В очах Макса застрибали веселі бісики.
— Гарна й багата закуска.
За столом гримнув сміх.
— От-от, — підтримав Штепу Сашко, — і, до речі, це секрет не лише російської горілки.
Макс зморщився:
— Терпіти не можу вашої «Перцівки». До речі, купили тут недавно, не пам’ятаю вже, якого заводу. Так нас надурили: написано — три перці, а у пляшці виявилося лише два. Махлюють.
— Можливо, — згодився Івченко.
Він хотів ще щось сказати, та раптом закашлявся і голосно зареготав.
— Ти чого, Сашко? — не зрозуміла Ірина.
— Ой, не можу… — витирав сльози Івченко, — три перці… три… ух, ну ви даєте… Він хотів щось пояснити, але новий напад реготу обірвав його на півслові. — Так, Сашкові більше не наливати! — вигукнув Максим, прибираючи зі столу порожню чарку.
— Ох…
Сашко нарешті заспокоївся і, намагаючись віддихатися, сказав:
— На етикетці було написано не «Три перці», а «З перцем».
Російською — «С перцем».
Сміялися вже усі.
— Ну так і писали б уже російською, — не вгавав Макс. — Гаразд, нехай у вас, але ж це експорт до Росії, хто тут вашу «мову» розуміє?
— Ну, це ж наша горілка. До речі, в нас є не лише «Перцівка». Союзвіктанівська, «Немирів», тернопільська «Товтри». А «Луга-Нова» — «Житня» чи «Мускатна»? Це моя улюблена фірма. Я колись привіз «Білу Королеву» друзям до Росії, відтоді жодної іншої не визнають.
— Як мало ми один про одного знаємо, — тихо мовила Ірина, — після цього роз’єднання… Я от можу судити про ваше життя лише з телевізійних новин, а вони в нас…
Вона махнула рукою.
— А ти коли-небудь була в Україні? — запитав Сашко.
— Ні.
— То я тебе запрошую. Коли закінчиться все це… ця експедиція, приїздіть з Максом. Будь-яка горілка до ваших послуг. Ну, й наше знамените сало звичайно. — Слухай, — сказав раптом Макс, — ну навіщо ми розбіглися? Он Європа об’єднується, а ми…
— Ох, Баринов, не починай, — зморщилася Ірина.
— Ну серйозно, скажи мені, кому покращало? Івченко іронічно примружився.
— А ти що, імперіаліст?
Сашко ніколи не був ура-патріотом, але це чомусь його зачепило. — Вибач, якщо я тебе образив, — знітився Макс, — я не хотів. Не думай, що я поділяю точку зору тих психів-жириновців, я, скоріше, належу до тих, хто змирився з існуючим становищем, уже змирився. Та все ж… Що заважає створити міждержавний союз за типом європейського? Яка могутня структура була б.
— Є СНД.
Макс скривився.
— СНД — дурня собача, його було створено за царя Гороха і з єдиною метою — утримати колишні республіки СРСР у сфері впливу Росії, затвердити її гегемонію на пострадянському просторі. СНД у такому вигляді безнадійно застарів.
— От ти сам і відповів на своє питання. Яка вигода, скажімо, Україні вступати до нього, якщо до ради СНД більше половини депутатів делеговано Росією? Виходить, жоден закон, який невигідний вам, не може бути прийнятий. І якщо знадобиться Кремлю відправити наших хлопців на чеченську війну…
— Та все я розумію…
— Ой, хлопці, не годі вам? — махнула рукою Ірина. — Як зійдуться, так одразу: «Хохли… москалі…» Пийте краще горілку. Я так думаю: живіть ви, як хочете, а ми житимемо, як ми хочемо. А пельменями я вас завжди нагодую. — Мудра жінка сказала своє слово, — засміявся Макс. — Ходімо, Сашко, покуримо. Вони вийшли надвір. З високого чистого неба переморгувалися безсмертні зірки, величезний, майже повний місяць пронизував білими променями кришталеве від морозу повітря, граючись свіжим снігом.
— Скоро повний місяць…
Сашко підняв голову й довго дивився в нічне небо.
— Штепа казав — це важливо.
— Ти йому довіряєш?
— Настільки, наскільки це можливо.
— Як і мені, до речі.
— Вибачай, Максе, ти гарний хлопець, але правила гри не нами придумано. Хоча я особисто хотів би їх переглянути. Чесно. — Отож… Мабуть, не вийде, надто ми вже звиклися зі старими.
Макс відкинув недопалок, присипав його снігом і зітхнув:
— Гаразд, ходімо пити чай і спати — завтра важкий день.
Коли вони повернулися, Штепи у вітальні вже не було.
Дівчата, притихнувши, дивилися новини.
Величезну кулю було видно за багато кілометрів — вона тьмяно світилася і важко повзла над самісінькими верхівками дерев. Моторошне, сюрреалістичне видовище. Аномалія змінилася. Вона вже не катувала землю жахливим холодом, тепер сама земля, здається, перетворилася на пекло. Вона прогиналася, розходилася, ніби тепла плоть під натиском гострого скальпеля. Дерева, скалічені, покручені, змінені до невпізнанності страшною демонічною силою, змішувалися з землею. Важко дихали парою вивернуті навиворіт болота. — Вона вже у Ленінградській області, — тихо сказала Наталі. — Тільки-но показували невеличке містечко, не пам’ятаю, як…
— Лодейне Поле, — вставила Ірина.
— Так… Моторошне видовище.
Диктор щось белькотів про ультразвукові випромінювачі, зенітні ракети, французьких фізиків… На екрані з’являлися то гелікоптери, які машкарою висіли навколо Аномалії, то спотворена земля, то розгублені чоловіки в камуфляжі.