Сашко відвернувся.
— Вимкніть.
— Чому? — запротестувала Ірина. — Треба ж знати…
— Вимкніть!
Йому стало… не страшно, ні. Гидко. Наче заворушилося, дало про себе знати те, що залишила в душі чужа, моторошна істота, яка ще недавно була там. І ще злість та відраза до людей, які були поруч. Навіть до Наталі. Усього на коротку мить. Потім минулося. — Давайте-но спати, — буркнув Макс, — уже північ минула.
Ірина підвелася.
— Ходімо, Наталочко, я постелю тобі в гостьовій кімнаті. А Сашко, якщо не заперечує, спатиме тут.
Івченко зустрівся з поглядом Наталі і швидко відвів очі.
— Ні, чому б я заперечував.
Макс з Іриною усамітнилися в її кімнаті, Наталі пішла, а Сашко, влігшись на диван, дивився, як «Спартак» намагається зрівняти рахунок у матчі з «Баварією». Проте думками він був не тут. Йому до нестями хотілося зараз тихенько постукати до Наталі, обнімати, цілувати таємничий аромат її волосся, очі, вуста… І він знав, що не зробить цього. Він поводився, як боязкий підліток, відчував, що дівчина теж тягнеться до нього, і чомусь не міг зробити перший крок. А вона, мабуть, не хотіла. Чи боялася. Інакше не пішла б до себе перед тим, як залишили вітальню Макс та Ірина. Сашко відчував у Наталі щось таке… Воно вабило його й одночасно лякало. «Баварія» забила другого м’яча, але «Спартак» майже відразу відповів своїм голом. Коментатор вигукував азартні фрази, ковтаючи закінчення слів. «Якого дідька, — думав Сашко зі злістю, — чим усі вони займаються, коли поруч коїться… таке?!» Потім заспокоївся. Власне, для людей життя триває. Адже вони не знають того, що відоме Сашкові чи Максу. А він змінився… Дуже змінився після того, як Штепа розкрив йому та Говорову таємницю Аномалії. І раптом Сашко сів на дивані. До кімнати тихо, нерішуче ввійшла Наталі. Відчуваючи, як кудись глибоко-глибоко падає серце, Сашко ледь чутно прошепотів її ім’я.
— Вибач, що завадила, але мені треба сказати тобі…
— Наталочко…
Він простягнув руку і пригорнув до себе. Поцілунок вийшов немов сам по собі, проти їхньої волі. Лише один поцілунок, раптовий і бажаний, поцілунок, який так багато означав для них обох. Бездонні очі, здатні ввібрати в себе всього його, розчинити, злитися з ним у єдине ціле… Шалений стукіт серця під пружною груддю… Усього лише мить. Потім вона м’яко, однак рішуче відсторонилася. Немов відірвала частину його самого. Важко дихаючи, Наталі сіла поруч, механічно натягуючи на коліна футболку, яка служила їй нічною сорочкою. — Не треба було… Сашко, нічим гарним це не закінчиться. Я… Мені важко це говорити, але так, як ми з тобою хочемо, не вийде. Не може вийти… — Я не знаю, чого хочу. Тобто… знаю, напевне, але боюся промовити це вголос, боюся сказати навіть самому собі.
Він помовчав, зітхнув і рішуче подивився Наталці в очі.
— Ні, я маю тобі сказати… я… кохаю тебе. Це нелогічно, неправильно, та й уся наша історія нелогічна.
— Чому ж неправильно? — прошепотіла дівчина.
— Не знаю… Не можу сказати, але я це відчуваю.
Запала ніякова тиша. Кожен із них хотів і боявся промовити наступну фразу.
Нарешті дівчина сказала:
— Сашко, ти маєш це знати… Якщо б ми зустрілися в інший час, за інших обставин, усе було б інакше. Я… У мене ще нікого не було. Нікого. І… давай зачекаємо, доки все закінчиться. Так потрібно, повір.
Сашко кивнув. Слова дівчини погано доходили до свідомості, а коли він зрозумів їх сенс, спалахнув.
— Так ти… Господи, він тримає тебе для своїх цілей?!
— Дурнику… — ласкаво глянула дівчина. — Невже ти цього не знаєш? Адже це є в легендах і міфах, у всіх магічних книгах… — Ти для нього — інструмент, річ… — уперто бурмотів Сашко. — Негідник… — Сашко, припини, а то я ображуся. Ти… нічого не знаєш ані про мене, ані про нього. Коли дізнаєшся, то будеш ставитися до цього інакше, обіцяю тобі.
— То скажи.
Вона похитала головою.
— Не можу. Але дуже тебе прошу, пообіцяй, що віритимеш нам. Вірити Миколі Михайловичу. І довіряти.
— Не знаю…
Вона підвелася, присіла перед ним навпочіпки, довго дивилася в очі, потім обхопила руками шию і невміло поцілувала. — Усе буде добре, Сашко. У кожного з нас у цій битві своя роль, і ми зобов’язані зіграти її до кінця. До кінця, чуєш мене?
— А потім?
Вона загадково всміхнулася і раптом, зовсім як дівчисько, показавши язика, втекла до своєї кімнати. Харків, площа Грудневого повстання, 9, 28 березня 1933 року. 19.00. Сашко постукав в обшарпані, з облупленою червоною фарбою двері й за кілька секунд побачив на порозі Антона Губського.
— Сашко, чортяка, привіт, яким вітром?!
Антон кинувся його обіймати. Повіяло свіжим запахом горілки.
— Ну, проходь, проходь.
— А мені можна?
За-за спини Штепи з’явився Блюмкін. Губський ошелешено завмер, розгублено ворушачи губами, однак відступив у глиб квартири й неохоче запросив:
— Звичайно, заходьте, Якове…
— По батькові та на «ви» зовсім ні до чого, — перебив його Блюмкін, — чи ти мене вже в діди записав? — А ми до тебе спеціально з Москви приїхали, — сказав Сашко, роздягаючись. — Потяг пізно прийшов, ми до вас, в управління, там сказали, що ти вже пішов додому. Гарно живеш, — чекісте, о сьомій вечора вже відпочиваєш. Ми цілодобово працюємо.
— Та це лише сьогодні. Три дні у відрядженні, з машини не вилазив. — Губський спохмурнів, скривився і з неприхованою злістю мовив:
— Робота… щоб її… Ненавиджу.
— Чому так?
Сашко добре бачив, що настрій Антона при згадці про роботу впав. Відзначив про себе нові зморшки біля очей, довкола рота, нездоровий колір обличчя. Певне, та криза, яка погнала Губського з Москви, з гарної посади, не минула. Антон пив… — Ну, проходьте, проходьте до кімнати. Я зараз щось перекусити організую.
Він пішов на кухню, а Сашко з Блюмкіним — в єдину кімнату його вбогого житла. Усе вмеблювання складалося з шафи ще дореволюційної роботи, ліжка з панцирною сіткою, кількох стільців, які притулилися до обшарпаного письмового столу, на якому Антон, здається, ще й їв. Обстановку доповнювали книжкова полиця та вицвіла репродукція «Трьох богатирів» на стіні. — А ти непогано живеш, — крикнув Сашко Антонові, — у нас навіть відповідальні працівники в комуналках скніють, а в тебе — окрема квартира. — У нас — інша справа, — буркнув Губський, з’являючись на порозі, — вільних квартир зараз — хоч греблю гати. Люди мруть, мов мухи восени, навіть у містах. Він поставив на стіл тарілки, розклав розігріту картоплю, поставив миску з нарізаним товстими кавалками пайковим оселедцем і поклав кілька шматків чорного хліба. Після цього приніс із кухні склянки, пляшку горілки й нарізану цибулю.
— Більше нічого нема, вибачте, зате маю гарний чай.
Випили за зустріч. Розмова блукала по колу і не клеїлася.
Антон відчував себе ніяково, мабуть, через присутність Блюмкіна, хоча Яків увесь час мовчав.
— Ну, а ми спеціально до тебе приїхали, серйозно, — сказав нарешті Сашко, коли вони випили по третій.
— Навіть так?
— Ти ж брав участь у експедиції на Ловоозеро?
— Ну…
— Бокій із Марченком у липні планують ще одну. До того капища, яке було знайдено біля Сейдозера. Це ж поруч. Цього разу всі члени експедиції будуть мати поліпшені шоломи Барченка, тож маємо надію, що все буде нормально. — А тебе послали, аби вмовити мене, — криво посміхнувся Губський. Він налив у склянки, відламав шматочок хліба і, не чекаючи на співрозмовників, випив свою. Довго нюхав скоринку, не підводячи погляду, потім тихо мовив:
— Ні, хлопці, я — пас.
— Антоне…
— Сашко!
Він рвучко підвів голову, пильно подивився на друга й несподівано гірко кинув: — Невже ти не бачиш, на що я перетворився? Мене вже й тут співробітники цураються. Через оце, — кивнув він на пляшку. —
І правильно роблять.
Він вилив у склянки рештки горілки, випив і, кривлячись, сказав: — Річ навіть не в тому, що я майже алкоголік і що мені навіть у цій дірі давно вже не доручають нічого серйозного. А в тому, що я вже не вірю… Ні в що не вірю, розумієш? Тому й пиячу.
Він важко підвівся, похитуючись, вийшов до кухні, забряжчав там чимось. — Усе зрозуміло, — презирливо фиркнув Блюмкін і встав. — Поїхали. — Зачекай, — зупинив його Штепа, — та зачекай ти! Не бачиш, що в нього на душі? Так, він зламався, але ж витягати його звідси треба, а то він зовсім… Повернувся Губський. Поставив на стіл почату пляшку самогону.