Хлопчик зупинився біля скособоченої, колись побіленої, а зараз брудно-сірого кольору мазанки.
— Тільки вона дурна, в неї донька померла.
— Зайдемо?
Вони увійшли до темної, з низькою стелею хати.
Унизу живота в Сашка нило, а клубок у грудях розплився глевкою нудотою, відізвавшись на знайомий млосно-солодкий запах гниття. У тьмяному світлі, що ледь пробивалося крізь крихітне віконце, ніяк не можна було розрізнити, хто то ворушиться в дальньому кутку єдиної в хаті кімнати. Темна безформна фігура… Тихе бурмотіння… Зітхання… Жінка сиділа на широкій лаві й повільно похитувалася в такт рухам руки, яка намертво вчепилася в колиску. Нерухомий погляд далеко-далеко…
— Люлі-люлі…
У колисці — тільце дитини місяців десяти, не більше. Вона вже давно була мертвою, а мати, схилившись над трупним смородом, колисала її, час від часу дбайливо вибираючи хробаків з очниць, рота, моторошних слизьких ганчірок, які колись були пелюшками. Побачивши людей, що ввійшли, вона швидко схилилася над колискою, прикрила згорбленою спиною дитину і заспівала голосніше, немов хотіла цим надривним криком-піснею виштовхнути, викинути непроханих гостей зі свого крихітного світу.
— Люлі-люлі…
…Вони крокували вулицею безтямно, мов автомати. Мозок тупо закляк, знесилений тяжкою брудною роботою. Сон-жах тривав, але він уже не лякав — вимкнулися, наче спрацював якийсь запобіжник, емоції. Ні, не те. Вони пішли, загнали самі себе на самісіньке дно душі, важко хлюпалися там, невиразні. Але вони були, були… Дощ ущух. І лише рвучкий вітер розбишацькими наскоками шарпав плащі, хвилював воду в темних калюжах і скрипів скособоченою хвірткою:
— Люлі-люлі…
Чи це його, Сашкове, серце болісними поштовхами витискало кров у жили, що стрімко дряхліли.
— Люлі-люлі…
Може, якби він заплакав, то йому полегшало б. Але він не міг. Очі були сухі. Нехай вони будуть прокляті, ці очі! — От скоро й до председательші дійдемо, — важко дихаючи, подав голос забутий хлопчина, коли вони дісталися церкви.
— Он її хата.
Але Штепа дивився не на хату. Під рідким гнилим парканом церковної огорожі, серед пом’ятого, зламаного бур’яну лежала жінка. Мертва. А дівчинка була жива. Вона сиділа біля тіла матері, і вітер грався її скуйовдженим липким волоссям, яке вибивалося з-під драної хустки. Дівчинка повільно повернула до них голову. Нерухоме, вкрите чиряками обличчя здригнулося, ворухнулися розпухлі вуста.
— Дядю… Хлібця…
«Хлібця… Хлібця…»
І Штепа не витримав. Він упав перед нею навколішки в багнюку, похапливо вириваючи з кишень усе, що там було, поки не дістав пом’яту, напіврозталу, ще з московського життя цукерку. — Не треба, Сашко, даремно, — долинув до нього голос Губського чи Блюмкіна.
Дівчинка повільно піднесла цукерку до очей, подивилася крізь неї і запхала до рота. З-під розхитаних зубів, яким уже несила було щось розкусити, бризнула темна, вперемішку з гноєм кров. А дівчинка так і сиділа нерухомо, із цукеркою в роті та застиглим маскою-обличчям. По підборіддю стікала темна цівка й губилася серед лахміття… Вони знову сиділи в квартирі Губського й пили горілку. Майже не розмовляли. Майже не дивилися один на одного, наче були ледь знайомі. Лише коли спорожніла третя пляшка, Сашко відчув, як крижана лапа, що вп’ялася в серце, послабила хватку. Алкоголь зробив свою справу. — Слухай, Антоне, а як же солдати… Ну, ті, що стоять у загороджувальних загонах? Скільки ж можна витримувати… Таке? — А їм горілку дають, — посміхнувся Губський, — і годують від пуза. А ще «стукачів» утричі більше від звичайного тримають. Трибунали просто на місці судять, на місці й вирок виконується. Він налив чергову порцію, запхав порожню пляшку під стіл, провів поглядом, шукаючи хоч якусь закуску, та останній шматок хліба вони поділили ще коли пили ту пляшку, то ж Антон запив горілку водою з крана.
— Ось так і живемо…
Він нахилився до Блюмкіна, дихнув йому в обличчя сумішшю цибулі й перегару, і запитав:
— Ось тепер скажи, що коїться в країні? Що з нами коїться?
Блюмкін посміхнувся.
— У тобі, Антоне, грають залишки твого інтелігентського походження, яке більшість із нас давно вже витравила.
Побачивши, що Антон хоче заперечити, Блюмкін жестом зупинив його й тихо промовив: — Ще не так давно в Європі спалахували страшні епідемії чуми, які забирали життя половини населення. Ліків не було.
Чи відомо тобі, як із ними боролися? Міста оточували війська, котрі мали наказ розстрілювати кожного, хто намагатиметься звідти вирватися, всіх, без розбору. Міста, в яких хвороба ще не з’явилася, зачиняли свої брами і нікого не пускали, не допомагали ні вмовляння, ні благання. Зараз відбувається щось подібне. Ми просто знищуємо чуму опозиції, активної чи прихованої.
— Нехай дев’ять десятих населення Росії загине, зате решта житиме за комунізму… — пробурмотів Губський. — Це, між іншим, слова Леніна. Чи ти й проти Леніна теж?
— іронічно поцікавився Блюмкін.
Антон промовчав.
— Це, друже мій, лише для недолугих інтелігентиків страшно. Але, скажу тобі, для величезної більшості нашого народу те життя, яким він жив, — страшніше за смерть, врахуй це, коли бовкатимеш про мораль та етику в політиці. І вона, ця величезна більшість, погоджується жертвувати в ім’я того, щоб їхні діти жили в іншому суспільстві з іншими можливостями. До речі, чим меншим буде спротив, тим більшим відсоток тих, хто доживе до комунізму, Подумай про це.
— Ми говоримо різними мовами…
Яків стенув плечима, підвівся і, похитуючись, вийшов.
Губський якийсь час сидів, безтямно втупившись у підлогу і, здавалося, не дихав. Побілілі пальці щосили стискали склянку. Нарешті він підвів на Сашка змучений погляд і тихо сказав: — Сашко, про одне лише прошу. Коли за тобою прийдуть… Не плентайся за ними, мов на бійню, прихопи хоча б парочку їх із собою. То вже не люди… То монстри. То влада монстрів. Людожерів.
— Антоне…
— А я, мабуть, не зможу, — не слухаючи Сашка, продовжував Губський, — я мертвий після того відрядження на північ. Ні, раніше, коли ми повернулися з Гімалаїв. Я вже тоді здогадувався щодо нього. А зараз… — Він не доказав і лише безнадійно махнув рукою. І від того, що він хотів сказати, Сашка обдало крижаним дрожем. Защеміло серце так, наче воно відчувало біду. Та Сашко знав, що цього разу воно помилялося. Біда прийшла вже давно…
До Оленегорська вони дісталися без перешкод. Баринов дійсно дуже швидко вирішив питання щодо гелікоптера, і вже в другій половині дня військовий МІ-8 приземлився на околиці невеличкого заполярного містечка. Після цього Макс ненадовго зник. Де був, він так і не сказав, але повернувся із двома важезними сумками, вщент набитими їжею і, щонайголовніше, зброєю, набоями та багато чим іншим, що здатне вибухати, підслуховувати чи приймати радіосигнали. — Звідки барахло? — спитав Івченко, розглядаючи компактний і дуже ефективний у ближньому бою «кипарис». — Зі складу, звичайно, — в тон йому відповів Баринов. — Армія ще на щось здатна.
— А не похопляться?
— Ха! Це ось, — він поляскав по цівці автомата, — ні за якими списками не проходить. Це — наше. А карт-бланш Говорова — закон для підлеглих, у тому числі й тутешніх. — Господи, хто ж він є, твій Говоров, якщо перед ним тремтить половина армійців Росії? Баринов лише посміхнувся багатозначно, вибрав із купи зброї «стєчкіна», зарядив і засунув до кобури. — Не люблю цих новомодних штукенцій, інша справа гарна стара машинка.
— Хлопці, доведеться все це залишити, — втрутився чаклун. Макс сторопів.
— Як це «залишити»? А чим воюватимемо? Кулаками?
— Ви не розумієте… Там такий район, така напруга енергетичних полів, що будь-яка кров… Я не знаю, що станеться, якщо через насильство проллється хоча б крапля крові.
— Це що виходить, ми просто будемо йти вперед і ніхто не насмілиться нас зупинити? Але ж ви самі казали, що за нами буде запекле полювання, до самого кінця.
Штепа похитав головою.
— Усе не так просто… Ймовірно, нас намагатимуться зупинити, затримати, взяти в полон зрештою… Але кров… Кров — носій людської душі, проливати її — великий гріх. — То нам палицями битися, чи що? — єхидно поцікавився Баринов. — Мені однаково, та несолідно якось…