— Ви спеціалісти, ви й думайте, що вони можуть зробити.
— І все-таки зброю ми залишимо, про всяк випадок. Нехай, як ви кажете, тут особливі правила гри, але відчуває моя, гм… відчуваю я, що знайдуться охочі їх порушити. Макс заховав автомат під куртку, наглухо застібнув її і додав: — Це, знаєте, як у виставі: якщо є рушниця, вона обов’язково вистрелить.
Івченко з Бариновим планували взяти до Ревди таксі, а вже звідти зовсім недалеко. На їхній подив, жоден із місцевих халдеїв їхати не захотів. Не справили враження навіть кілька сто-доларових банкнот, які вийняв із портмоне Сашко. Вони довго не могли домогтися в таксистів пояснення такої дивної поведінки, поки нарешті один із них, сивий, уже в літах чоловічок із широким обличчям, не сказав довірливо: — Ніхто туди не поїде, навіть вертольотчики туди не літають, після того як дві «вертушки» розбилися в тих краях. Люди теж там зникають. І місцеві, і прийшлі. Більше — прийшлі.
Він похмуро глянув на банкноту, що її протягнув йому Макс, і заперечно похитав головою: — Не треба. І ось ще… Кажуть… — він перейшов на шепіт, — кажуть, що там, біля Сейдозера, нечисть з’явилася. Знову хвороба ця… як її… Ну, не пам’ятаю, ще мій дід про неї розповідав. Тож, хлопці, я вам не раджу…
Таксист не доказав, махнув рукою і відійшов.
Довелося шукати машину. По доволі тривалих пошуках їм пощастило знайти старенький, але цілком придатний для подорожі в умовах полярної ночі «УАЗик». Власник погодився продати його за півтори тисячі доларів. Від Оленегорська до Ревди — кілометрів зі сто, але довелося кружляти ґрунтівками, переважно розбитими лісовозами та бензозаправниками. Сашко ще раз оцінив передбачливість Баринова — іноді навіть «УАЗику» доводилося щосили гребти колію заблокованими колесами, аби вирватися з чергової ями чи заносу. У цих краях уже панувала полярна ніч. Тридцятиградусний мороз стискав у чіпких обіймах зарості карликових беріз, річки та озера і навіть сніг, який півметровим шаром покривав землю, що не встигла відігрітися за коротке полярне літо. Зірок не було. Майже все небо палало полярним сяйвом, і це було одночасно чудовим і грізним, гнітючим видовищем. — Ніколи не думала, що воно… ось таке, — тихо мовила Наталі, притискаючись до Сашкового плеча. — Воно зовсім не таке, як на фото. — Зазвичай воно не таке, — зауважив Макс, перемикаючи передачу. — Щось надто воно розгорілося, Я такого ще не бачив. — Це Аномалія, — буркнув Штепа. — Вона вже близько і, мабуть, провокує в атмосфері магнітні заворушення. Сашко подивився на його бліде, змарніле обличчя, вкрите крапельками поту.
— Вам зле, Миколо Михайловичу?
— Тисне… Невже ви не відчуваєте, як у повітрі сконцентрувалося щось, як стало важче дихати… Задушливо… Івченко похитав головою. Поки що нічого подібного він не відчував. Було, правда… Але то, скоріше, почуття тривожності, наче десь поряд причаїлася небезпека. І джерелом цієї небезпеки були люди. — Нічого, звикну, — пробурмотів Штепа, ні до кого не звертаючись.
— Ти там поглядай, Максе, — попередив Івченко.
— Угу…
Машина подолала горбатий дерев’яний міст, перекинутий через крихітну річечку, виїхала на перехрестя і притулилася до узбіччя.
— Так…
Баринов увімкнув світло і розгорнув мапу.
— Судячи з усього, ми — на фінішній прямій, Якщо за картою, то ця дорога виходить просто на Ревду, тут кілометрів тридцять, навіть менше.
Сашко глянув на годинник.
— Цікаво, готель там є? Ночувати в машині в такий мороз — приємного мало. — Жодних готелів, — перебив його Штепа, — ночуватимемо лише в церкві, зараз це найбезпечніше місце. Ми в’їжджаємо на територію Сатани, хлопці, тому прошу підкорятися мені беззаперечно. Івченко спохмурнів. У темряві, підсвічені сполохами полярного сяйва, обличчя супутників втрачали живі риси й нагадували античні маски. І за цими масками ховався страх, так само, як і за його власною. Страх був ще немічним, його важко було визначити. Чи боялися вони того, що чекало на них попереду, а чи самих себе?
«Ми теж перетворюємося на монстрів…»
Сашко відігнав від себе ці думки. Він замислено подивився на рівну, мов стіл, місцевість, скуйовджену невисоким кривим чагарником, який місцями розступався навколо крихітних озер, що промерзли до самого дна, і тихо, ніби в самого себе, запитав: — Цікаво, чому їх занесло саме сюди? Невже не можна було сховати той чортовий вівтар десь ближче? — Це особливе місце, — відповів чаклун, — колись у цих місцях простягалася могутня держава гіперборейців. Саме залишки їхнього капища колись знайшов товариш мого діда… — Я чув про них, щоправда, небагато. Цивілізація велетнів, яка суперничала з рештою людства і врешті-решт загинула. — Це не так. З людьми у них ніякого суперництва не було й бути не могло. Чи може суперничати людина, скажімо, з амебами? їхніми ворогами були атланти. Обидві цивілізації використовували досягнення науки та магії. Сучасні археологічні розкопки отримали унікальну інформацію щодо їхньої культури. Гіперборейці, наприклад, мали літальні апарати типу дирижаблів та літаків, у них були чотириколісні екіпажі з механічними приводами. Про це свідчать наскальні малюнки, яким уже кілька тисяч років. А ось щодо їхніх магічних можливостей… Про них ми можемо лише здогадуватися. Принаймні Атлантиду було знищено саме за допомогою магії. А атланти ж були далеко не дітьми, потаємні знання давніх єгиптян — лише жалюгідні залишки могутньої магічної науки атлантів.
— А вівтар?
— Вівтар… Вівтар Сатани — це окрема історія, довга й кривава. Коли-небудь…
Штепа замовк і напружився, Немов до чогось дослухався.
— Що?
— Тихо…
Він повільно повернув голову спочатку в один бік, потім у другий.
— Попереду щось є.
Очі його зблиснули. Чаклун схопив Макса за руку, той, підкоряючись безгучному наказові, зупинив машину й вимкнув фари. Минула хвилина, друга. І попереду, і з боків стояла майже непроглядна темрява. Ані звуку, ані руху. — Це… не люди, — хрипко прошепотів Микола Михайлович. — Згусток негативної енергії. Навіть не згусток, у цих місцях нею просякнуте все. Або ми в’їхали на територію з абсолютною домінантою Зла, або…
Договорити він не встиг. Темрява, зовсім поруч із машиною, раптом спалахнула дрібними злими вогнями. Баринов із криком відчинив дверцята й пірнув у сніг. Закричала Наталі. Автоматна черга пробила стрічку отворів у лобовому склі, майже під самим дахом, обдавши всіх гострими друзками, потім поряд із машиною піднялися високі снігові фонтанчики. «Надто високо», — полегшено подумав Сашко, виштовхуючи з салону Наталі. Постріли звучали один за одним, машину підкидало. Хтось скрикнув. — Миколо Михайловичу, з машини! — загорлав Сашко, вириваючи з-під сидіння «кипарис».
Придорожній чагарник з усіх боків безгучно спалахував уривчастими вогниками пострілів. Сашко відповів з однієї руки, не влучив, та зараз важливішим було забратися якнайдалі від «УАЗика».
З іншого боку дороги лунали скупі, прицільні черги Бари-нова.
«Живий. Добре».
— Лежи й не підводь голови! — прокричав Сашко на вухо дівчині й відкотився вбік.
Штепа з машини так і не вийшов. Здавалося, «УАЗик» от-от розсиплеться від десятків куль, що влучали в нього, — довкола стояла справжня снігова віхола. Люто лаючись, Сашко надсилав у темряву чергу за чергою, однак Штепі нічим допомогти не міг — вогонь нападників був зосереджений саме на машині. Він зловив у приціл спалах ліворуч від дороги, плавно потяг спуск, надсилаючи туди дві кулі, і майже відразу дав ще одну коротку чергу. Більше звідти не стріляли. Рвучкий кидок ліворуч. Знову постріл. Він діяв мов автомат, майже не думаючи. Лише підсвідомо відзначав, що стрілянина з боку супротивника стає дедалі рідшою. Раптом праворуч, майже на межі прицільної відстані стрільби з «кипариса», із чагарнику підвівся темний силует, завмер, і одразу ж від нього в бік авто прокреслив трасу заряд портативного гранатомета. Сашко застогнав, безсило стискаючи кулаки. Граната влучила в «УАЗик», та, замість того, аби вибухнути, автомобіль огорнувся примарною фіалковою млою, котра жадібно ввібрала в себе всю енергію вибуху. А наступної миті із сяючої сфери вдарив яскравий промінь, що аж різав очі, потягся до людини з «мухою», охопив її рваними протуберанцями фіалкового світла і відразу згас. Заскочений побаченим, Івченко проґавив ворога, який невідомо звідки з’явився кроків за десять. Якби не Макс, Сашко отримав би кулю.